Суспільний устрій після ліквідації української державності (перша половина XIX ст.)

Кріпосні селяни. Завершується юридичне закріпачення селян України (укази від 1800, 1804, 1808, 1828 pp.).

Основним обов'язком кріпаків було відбування панщини. У першій чверті XIX ст. на панщині знаходилося 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобережжя. У різних місцевостях розміри панщини були неод­наковими, але загалом вони зростали і часто доходили до шести днів на тиждень, що було юридичним наслідком урочної системи, яку в нових економічних умовах вводили поміщики. Розміри зав­дань — уроків були надто великими, їх виконання потребувало багато часу.

Іншою новиною в житті кріпаків був перевод їх на місячину. Товаризуючи своє господарство, поміщики відбирали у них землю, надаючи їм місячне утримання Не мали надільних земель на Ліво­бережжі 1/3 поміщицьких селян, на Правобережжі — 1/6. У 40-х роках XIX ст. загальна кількість місячників по Україні складала до 25% усіх кріпаків. Не слід забувати, що саме кріпаки працювали в поміщицьких мануфактурах. Крім того, кріпаки як піддані мали сплачувати податки Російській державі.

Розуміючи, що селянам важко нести тягар кріпосницького існування, царський уряд почав шукати шляхи його полегшення. В Правобережній Україні, де кріпосницький гніт був найнадмірні-шим, з ініціативи малоросійського генерал-губернатора Д.Бібікова у 1847—1848 pp. було проведено інвентарну реформу, змістом якої був опис поміщицьких маєтків. На основі інвентарних описів були складені правила, котрі визначали розміри земельного наділу крі­пака і встановлювали розміри панщини та інших повинностей залежно від майнового стану селянського господарства. За інвен­тарними правилами наділ надавався селянинові у довічне користу­вання, поміщик не міг ні відняти його, ні зменшити.

Поміщики зустріли ці правила вороже і у грудні 1848 р. за розпорядженням малоросійського генерал-губернатора князя Васи-льчикова були внесені доповнення до інвентарних правил, які урізали поступки, які були надані першою реформою. Проте деякі обмеження сваволі поміщиків залишилися, такі, наприклад, як здача селян у рекрути або заслання їх до Сибіру.

Якщо юридичне становище кріпаків було однаковим, то роз­виток товарно-грошових відносин поглиблював їх розшарування. Сформувалася заможна верхівка сільської буржуазії. Відомі україн­ські капіталісти Яхненки та Семиренки вийшли саме з цієї групи.

Державні селяни складали другу верству українського селянст­ва. У 1857 p. їх налічувалося 5,2 млн. Найбільша частина державних селян проживала на Лівобережжі (50%), менша — на Правобережжі (13%), решта — на півдні України (37%). Основною формою їх експлуатації були грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав.

В Правобережжі широко застосовувалася така форма експлуа­тації державних селян, як переведення їх на господарське станови­ще: державні землі здавалися в оренду поміщику-посесору, який експлуатував селян, що мешкали на цій землі, як своїх кріпаків.

Відчутного удару по державним селянам завдало утворення військових поселень, які мали на меті полегшити царському уряду тримати армію. Військові поселення засновувалися здебільшого в Україні. У 1817—1895 pp. 16 кавалерійських і 3 піхотних полки у формі військових поселень було розміщено у Харківській, Катери­нославській та Херсонській губерніях. У 1819 р. на півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, де проживало приблизно 20 тис. селян. Усе життя військових поселенців жорстко регламентувалося. Вони поділялися на солдат діючих частин та хазяїв, які забезпечували військові поселення засобами існування і також виконували обов'язки військовослужбовців. Військові посе­лення і поселенці були передані в управління військовим команди­рам.

Розвиток капіталістичних відносин вплинув і на становище державних селян. У 1837—1841 pp. було проведено реформу управ­ління ними. Вона відома як реформа графа Кисельова, міністра державних маєтностей. За цією реформою державні селяни одержа­ли право обирати органи самоврядування — сільські та волосні, а також сільські та волосні суди (розправи) Але це було досить обмежене самоврядування, бо воно залежало від державних органів — окружних начальників в повітах та губернських палат державних маєтностей. Очолювало цю систему міністерство державних маєт­ностей.

Реформа управління державними селянами дещо полегшила їх економічне становище: збільшилися їх земельні наділи, а феодальні платежі, у вигляді подушного обкладання, замінялися поземельним промисловим податком. Заборонялося у майбутньому віддавати державні землі в оренду.

У першій половині XIX ст. посилюються антикріпосницькі протести, які набирають форми повстань. Вони стають постійним явищем соціального життя України, охоплюють великі території. Зростає також кількість повстанців. З 1826 р. по 1847 p. відбулося 250 виступів лише кріпосних селян. Достатньо згадати рух під проводом У.Кармелюка, що тривав майже 20 років.

Протестували й військові поселенці, які виступили у 1819 р. в Чугуєві. Їх підтримали також поселенці на півдні України. Досі залишається в пам'яті повстання регулярної військової частини — Чернігівського полку, який піднявся 29 грудня 1825 р. на підтримку декабристів. У 40-х роках XIX ст. відбувалися масові виступи селян на Правобережжі — вони протестували проти інвентарів.

Розвиток нових виробничих відносин, буржуазного способу життя супроводжувався проявами протесту робітників — страйка­ми. Першими в Україні застрайкували робітники в друкарні Києво-Печерської лаври у 1805 p.

Царський уряд використовував різні жорстокі засоби для при­душення антикріпосницьких виступів. Для приборкування непокі­рних українські поміщики одержали право засилати своїх селян до Сибіру без суду. Російські же поміщики користувалися цим пра­вом ще з XVIII ст.