У той же час зв'язок аристократичних пологів з богами як предків робила богів найважливішим стабілізатором суспільних відносин у самих полісах, гарантом непорушності традицій, що перейшли від предків. Громада, багато даючи своїм членам, тому і сама виступала як найвища цінність для своїх громадян. Аж ніяк не випадково в період народження римської історіографії М. Порцій Катон у творі про початки римської державності не згадав жодного конкретного персонажа, жодного імені. Героєм його праці виступала сама римська громада. Непорушність підвалин цивільного суспільства забезпечувалася не тільки згуртованістю співгромадян, але і їхньою вірністю поколінням громадян, що жили до них.
Тому традиції, у джерел яких стояли боги, були найважливішим орієнтиром, що забезпечував стабільність полісного життя. Природно, що греки і римляни з підозрою відносилися до творців інтелектуальних нововведень, що ставили під сумнів авторитет традицій, шанування богів і, як наслідок, що піддавали небезпеці єдність і міцність цивільного колективу. Навіть в епоху культурного розквіту Афін друг Перикла філософ Анаксагор був засуджений, а потім вигнаний з міста за сумніви в існуванні богів і проповідь раціоналізму в трактуванні космічних явищ. Зокрема він вважав Сонце розпеченим каменем, що обертається навколо Землі, а не богом Геліосом, роблячи щоденний об'їзд неба на квадризі сонячних коней. Космос, у якому правили боги, був гарантом стійкості включеного в нього полісного світу. Воля, що допускалася суспільством для громадянина в його приватному житті, була неприпустима в публічній практиці, де приходилось в першу чергу вважатися з думкою колективу.
Великий скульптор Фидий помер у в'язниці, обвинувачений у святотатстві, коли всупереч релігійній забороні зобразив на щиті богині Афіни себе і Перикла. Непорушність релігійних норм забезпечувала стабільність світу. Одним з пунктів обвинувачення Сократа, що привів його до загибелі, було нешанування богів. Вдодаток надмірне захоплення Сократа ідеєю "Пізнай самого себе" привело до обвинувачення його в розбещенні юнацтва, оскільки, навчаючи покладатися на свої сили і розум, він тим самим брав під сумнів авторитет цивільної традицій. У його навчанні право індивіда на вільне волевиявлення зштовхнулося з правом колективу на контроль за вчинками і напрямом думок своїх членів.
Боги освячували це право колективу, а найбільш шанований з них у конкретному полісі уособлював єдність колективу. Тому римська імператорська влада, що виникла для підтримки порядку в середовищі римського громадянства, відразу ж приступила до обожнювання самої себе. Культ імператора повинний був уособлювати єдність римських громадян, розсіяних по величезній державі, одночасно виступаючи орієнтиром для провінціалів. По суті це був культ не особистості, а такого ж символічного знака суспільної потреби, якими були і всі язичницькі боги. Античне християнство зуміло замістити його тому, що не було зв'язане з розходженням між громадянами і негромадянами. Але це відбулося тільки тоді, коли в реальному житті Римської імперії були зрівняні в цивільних правах усі її жителі.
Античній культурі і ментальности античних громадян був властивий свого роду діалективізм, що іде коренями в двояку природу майже всіх проявів їхнього громадського життя. З дитинства античний громадянин учився погоджувати свої особисті прагнення із суспільною думкою. Тому греки в усьому бачили і другу сторону. Недитячою мудрістю (гіркотою) віє від ментальності народу, що є для нас символом "юності людства". Прагнення до компромісу – головний принцип громадського життя античних громадян. Античний індивідуалізм виявлявся в особистій закритості людини при його зовнішній постійній готовності нести данину пануючому колективізмові.
Будучи творцями більшості шедеврів, що представляють для нас античну культуру в цілому, значною мірою відокремленої від суспільства, атмосфері спілкування із собі подібними. Цій меті служили такі античні співтовариства як гетерії, колегії, братерства, кружки.
Суспільний поділ праці
Основний суспільний поділ праці, що звичайно породжує розподіл суспільства на класи, в античному суспільстві проходив між громадянами і рабами. Тому основними суспільними класами античного суспільства були не раби і рабовласники, а клас громадян і клас рабів. Як рабовласники могли виступати люди різної станової приналежності – як громадяни, так і метеки або навіть самі раби. Природно, що в представників цих груп рабовласників об'єктивно були занадто різні суспільні інтереси, щоб їх можна було вважати єдиним класом рабовласників. Тому володіння рабами взагалі не є ознакою, що конституює клас.
Суспільні установки античності вимагали, щоб громадянин займався і господарством, і військовою справою, і політикою. Це створювало не тільки світоглядні і психологічні, але і фактичні перешкоди для спеціалізації громадян і удосконалювання ними економіки, військової техніки або систем керування. Античний громадянин в ідеалі повинний був бути "фахівцем широкого профілю". Заняття наукою, мистецтвом, надмірне захоплення практичним господарством не заборонялися, але і не заохочувалися. Економіка як спеціалізоване заняття не була в числі престижних видів діяльності, її розвиток мав вторинний допоміжних характер. Тому античні громадяни по можливості намагалися перекласти економічні турботи на плечі або негромадян, або рабів. Останнє, тобто експлуатація рабів, було особливе актуально тому, що раби і були тими негромадянами, що вдобавок ще і були безпосередньо підлеглі громадянами, знаходилися в їхній власності і були інкорпоровані в їхню побутову практику.
Раби ж мали обмежені межі зацікавленості в тих областях суспільного виробництва, що приходилися на їхню частку. Тому античне суспільство не було орієнтоване на поглиблення спеціалізації, розширення виробництва, товарне господарство, удосконалювання техніки і винахідництво. Для полегшення життя вільних існували раби. Полегшення життя рабів турбувало їхніх хазяїнів остільки, оскільки раб був коштовним майном, здатним приносити дохід. Турбота про здоров'я, побутові зручності або харчування рабів носила характер турботи про свою власність, майно або робочу худобу. Принципове удосконалювання виробництва з метою полегшення експлуатованого положення рабів не цікавило їхніх власників. Самі ж раби собі не належали. У такому положенні крилася безперспективність і безвихідність розвитку суспільства, основний поділ суспільної праці в якому виносило економічний прогрес за рамки колективу вільних.
Часто зустрічаються заяви про незацікавленість рабів у результатах своєї праці є надзвичайно великим спрощенням реального положення справ. Теза про незацікавленість рабів у праці вірний лише як сугубо теоретичне положення, що акцентує увагу на принципі, але не на реальному положенні справ. Ступінь зацікавленості раба у праці залежала від реальних умов його життя. У різні епохи існували різні способи стимулювання зацікавленості рабів. В епоху архаїки раб був включений у фамільний колектив на правах його молодшого члена. У класичну епоху рабовласництва виробничі колективи організовувалися по типі фамільного колективу, де раби виявлялися об’днані кооперацією праці і взаємною залежністю, що породжувала відповідальність. З укрупненням виробництва стали вводитися форми прямої зацікавленості результатом праці, як надання пекулія, відпустка на оброк, заохочення сімейних відносин у рабському середовищі і т.п., що уподібнювало фактичне положення рабів положенню вільних.
Завантажити реферат