У 1923 році у Женеві було укладено Міжнародну конвенцію про знищення обігу порнографічних видань та торгівлі ними. Радянський Союз приєднався до Конвенції у 1935 р. У цьому міжнародно-правовому акті вперше було встановлено певний перелік такого роду злочинних діянь: 1) виготовлення, зберігання порнографічних видань з метою їх продажу, поширення чи публічного показу; 2) ввезення, перевезення, вивезення з вищевказанною метою таких видань чи випуску їх в обіг; 3) торгівля, поширення, публічний показ, прокат порнографічних видань; 4) анонсування чи оголошення способів отримання порнографічних видань [7]. Але згідно з Конвенцією зберігання порнографічних творів не становить складу злочину.
Конвенція ратифікована 63 державами, причому це мало місце ще в перші роки її прийняття. Оскільки згідно з Конвенцією покарання за порнографію встановлювалося національним кримінальним законодавством, то більшість держав, не визнаючи такі діяння за злочин, застосовували лише адміністративні заходи з конфіскацією порнографічних творів.
Сьогодні порнографія все більше проникає у світ мистецтва, що ускладнює проведення межі між художніми уявленнями і злочинними діями, що випливають з положень зазначеної Конвенції; і це також фактично призводить до ігнорування її положень. Поняття “порнографія” витісняється некримінальним поняттям “еротика”, а непристойні твори з точки зору моральності іменуються еротичними, тобто дозволеними. Зокрема, в Данії, яка вважається законодавцем “порнографічної моди”, Кримінальний кодекс країни, хоча й передбачає покарання за діяння, названі у Конвенції 1923 р., але на практиці вони вже давно не застосовуються. Аналогічна ситуація склалася і в Австрії, де й сьогодні існує Закон про боротьбу з непристойними публікаціями та про захист молоді від небезпечного морального зіпсування.
За даними світової преси за 1992 р., індустрія порнографії щорічно приносить її ділкам прибутки понад 22 млрд дол. США, від яких, звичайно, вони ніколи добровільно не відмовляться [8]. Визнаючи, що порнографія є злочином міжнародного характеру та враховуючи її суспільну небезпеку, виникла необхідність переглянути Конвенцію 1923 р. чи прийняти нову універсальну конвенцію про боротьбу з порнографічними злочинами, удосконаливши національне законодавство про відповідальність за їх вчинення, виходячи з реалій сьогодення.
Подальший розвиток комп’ютерної технології, особливо Internet, відкрили принципово нові можливості передачі рухомого зображення і звуку, що стало серйозною небезпекою для дітей у разі злочинного використання цієї технології. Особи, що поширюють порнографічну інформацію через засоби масової інформації, а також Internet, виходячи за права на вільне висловлення думок та свободу пошуку, одержання і поширення інформації відповідно до ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, також зобов’язані на підставі ст. 17 того ж Пакту поважати право дітей на особисте життя і не втручатися в нього. Отже, згадана стаття 19 Пакту передбачає, що користування правом на вільне висловлювання своєї думки накладає особливі обов’язки і відповідальність на тих, хто розповсюджує інформацію, що може бути пов’язане з певними обмеженнями, передбаченими законом і необхідними для поважання прав і репутації інших осіб.
Великі труднощі у сфері захисту прав дитини викликає й необхідність визначення поняття дитячої порнографії. За своїм змістом стаття 34 Конвенції про права дитини повинна тлумачитися як така, що забороняє і псевдодитячу порнографію, в тому числі “морфінг” дитячих та дорослих тіл з метою створення порнографічного зображення дитини. Саме такі зміни зазнало законодавство Великобританії, Північної Ірландії та Канади, і, як свідчить практика, це сприяло боротьбі з дитячою порнографією.
Засоби масової інформації є найбільш ефективним засобом масової комунікації на національному та міжнародному рівнях. Вони характеризуються багатьма особливостями і можуть забезпечити залучення широких і різноманітних аудиторій щодо заохочення та захисту основних прав дитини, а також сприяти здійсненню стандартів, закріплених в Конвенції про права дитини. У ході дискусії проблеми “Діти та засоби масової інформації”, проведеної 7 жовтня 1996 р. Комітетом з прав людини ООН, було визначено три основні сфери, що мають враховуватися у цьому контексті: 1) участь дітей в діяльності засобів масової інформації; 2) захист дітей від негативного впливу засобів масової інформації; 3) повага особистості дитини ЗМІ.
Internet є децентралізованою глобальною мережею комунікації, що забезпечує безпосередній зв’язок між людьми, установами, корпораціями та урядами у всьому світі. Комп’ютерні мережі належать державним і публічним установам, благодійним організаціям і приватним корпораціям і можуть безконтрольно використовуватися ними та фізичними особами. Не існує жодної структури — державної, корпоративної чи некомерційної, яка б керувала роботою Internet. Не існує також і єдиного центру для збереження і поширення інформації, у зв’язку з чим жодна установа з технічної точки зору не здатна контролювати всю інформацію, що передається через Internet. Хоча останній, безперечно, має високу просвітницьку цінність, ряд його інформаційних ресурсів викликають занепокоєння у світовій громадськості. Основною небезпекою для дітей, яку несе Internet, є дитяча порнографія, що стосується тих випадків, коли дітей в цілях дитячої порнографії знімають відеокамерою і коли вони отримують такий матеріал як глядачі. Досягнення в області комп’ютерної технології, включаючи використання портативних відеокамер, відеомагнітофонів, персональної відеомонтажної апаратури, комп’ютерної графіки та відеомонтажу, зробили створення та поширення дитячих порнографічних матеріалів легким, дешевим та більш складним для виявлення бізнесом. Дитяча порнографія перетворилася на потужну індустрію з багатомільйонним доларовим оборотом. Особа, що експлуатує у такій формі дітей, може керувати цим злочинним процесом навіть із власного будинку. Зокрема, Internet може використовуватися педофілами для взаємних контактів, створення дошок оголошень з метою обміну інформацією, що торкається їх сексуального інтересу до дітей, або для ведення бесід з таких тем в межах “дискусійних клубів”.
Кожна фотокартка чи відеоплівка з дитячою порнографією є доказом жорстокого поводження з тією чи іншою дитиною. Поширення таких зображень повторює це жорстоке поводження багаторазово на протязі тривалого часу після створення первісного матеріалу. Прикладом може служити загибель 12-річного хлопчика у Верхній Австрії, який покінчив життя самогубством, дізнавшись, що після сексуальної наруги над ним, що вже було для нього великою травмою, фотокартки з зображенням цієї наруги були вміщені в Internet [9]. Наявність дитячої порнографії в Internet призводить до систематичної віктимізації дитини. Згідно із Заявою Конгресу США, “у тих випадках, коли діти використовуються для виготовлення матеріалів дитячої порнографії, порушення прав жертв цієї порнографії набуває постійного характеру, і збереження присутності цих матеріалів в системі наносить дітям — жертвам сексуальної наруги — неприпиняючу шкоду, оскільки цей вид наруги над правами дитини продовжується й в наступні роки”[10]. У зв’язку з цим, на превеликий жаль, далеко не всі представники влади, зокрема прокурори та судді, визнають подібну неодноразову віктимізацію як обтяжуючу обставину при визначенні покарання.
Завантажити реферат