Законодавство тимчасового уряду

Регулювання аграрних відносин, включаючи, зрозуміло, і в Україні, уряд поклав на міністерство землеробства. Воно співпра­цювало із земельними комітетами — головним і місцевими (губер­нськими, повітовими та волосними), утвореними для підготовки земельної реформи та розробки невідкладних заходів. Справжньою метою, поставленою перед комітетами, була боротьба із захоплен­ням земель поміщиків. Повітові, губернські та головний земельні комітети складалися переважно з чиновників та поміщиків. Тільки в Україні ліквідація приватної власності на землю глибоко зачепила б інтереси 33 тис. поміщиків. До середини літа тут були сформовані 94 повітові земельні комітети, утворювалися також й губернські. Усі вони за своїм складом були кадетсько-есерівськими.

Тимчасовий уряд зовсім не рахувався із сподіваннями селян одержати землю. 27 березня 1917 p. уряд націоналізував усі землі, які були у безпосередньому віданні кабінету колишнього царя, проте не віддав їх селянам, а передав державі. 12 липня був прого­лошений новий закон, який дозволив купувати і продавати землю. Застереження в законі, що акти про встановлення права власності на землю, ким би вони нездійснювалися, "не обмежують свободу дії Установчих зборів і не утворюють будь-яких винятків та переваг при вирішенні земельного питання також для учасників цих ак­тів", являло собою обман селян.

Більшовицька партія, використовуючи ситуацію, що склалася, закликала селян негайно, організованим шляхом відбирати землю у поміщиків. Більшовики прагнули пов'язати рух селян з боротьбою пролетаріату за соціалістичну революцію, утворити союз робітничо­го класу та селянської бідноти. 22 травня на І Всеросійському з'їзді селянських депутатів з промовою про аграрне питання виступив В.Ленін. Він запропонував оголосити землю всенародною власніс­тю і передати її без викупу селянам, не чекаючи скликання Устано­вчих зборів.

Як і в усій країні, селянський рух в Україні у 1917 p. набрав різноманітних форм. Селяни вимагали перерозподілу орендних зе­мель, збільшення їх фонду, зменшення орендної платні. Пізніше набули поширення більш радикальні форми боротьби — захоплен­ня приватновласницьких луків, поміщицького інвентаря. У перші місяці після лютого в Україні відбулося понад 900 селянських виступів.

Тимчасовий уряд перешкоджав самовільному захопленню зе­мель. 8 квітня у спеціальній постанові він висловився про надання повноважень губернським комісарам діяти разом з місцевими гро­мадськими комітетами в напрямі "негайного припинення будь-яких посягань на аграрному грунті проти особи та власності грома­дян". З цією метою у розпорядження губернських комісарів виділя­лися військові команди. Уряд гарантував землевласникам відшкодування збитків.

8 липня головнокомандуючий півдснно-західним фронтом, що проходив територією України, видав обов'язкову постанову "Про порядок збирання врожаю у зоні фронту", яка встановлювала для селян порядок оплати їх праці при збиранні врожаю на помі­щицьких землях. Постанова передбачала віддачу до виправно-аре-штантських відділень строком до 3-х років за вчинення перешкод збиранню хліба або насильницьке захоплення посівів чи врожаю, тварин та інвентарю.

29 вересня уряд ухвалив рішення про утворення в губерніях, де відбулися селянські заворушення, особливих комітетів з поміщи­ків та представників центральної влади, інакше — польових земе­льних судів. Вони мали здійснити невідкладні заходи по придушен­ню селянського руху. Тимчасовий уряд сподівався на використання військової сили. Але солдати — селяни, переодягнені у шинелі, — виявилися ненадійними захисниками землевласників, вони нерідко переходили на бік селян.

Більшовики використали помилки Тимчасового уряду у вирі­шенні аграрних проблем в своїх політичних інтересах.

Правове регулювання праці. Для робітничого класу прйняття нових законів про охорону праці було нагальною потребою. Несте­рпні умови праці, фактичне скасування завоювань в галузі охорони праці, котрі були здобуті до війни, висували на порядок денний завдання боротьби за прогресивне, всебічне робітниче законодавс­тво. Але Тимчасовий уряд у своїй декларації від 3 березня 1917 p. оминув робітниче питання. Через кілька днів, 9 березня він прий­няв постанову, в якій пообіцяв переглянути старе фабричне зако­нодавство. При міністерстві торгівлі та промисловості був утворе­ний відділ праці "з метою розробки заходів, спрямованих на забез­печення трудящому класу того становищем, яке по праву має займати народна праця — основний фактор народного багатства".

6 травня у складі першого коаліційного уряду було створено міністерство праці, яке після липневих подій розпочало призначати обласних, районних і міських комісарів. Були утворені два обласні комісаріати праці: один — для Донбасу, другий — для іншої частини України.

В той же час був збережений порядок, який існував ще за царизму, коли провідні підприємницькі організації з метою ураху­вання їхньої думки подавали свої висновки на всі законопроекти з робітничого питання.

Багато підприємців чинили опір законодавчому регулюванню робочого часу, перш за все впровадженню 8-годинного робочого дня. Проте Тимчасовий уряд під тиском робітничих Рад санкціону­вав у середині березня впровадження 8-годинного робочого дня, пізніше так і не видавши загального закону з цього питання. Незважаючи на це, протягом березня — квітня 1917 р. 8-годинний робочий день був практично впроваджений на багатьох промисло­вих підприємствах. Провідну роль у цьому відіграли Ради робітни­чих і солдатських депутатів, які примушували місцеві товариства фабрикантів та заводчиків укладати з ними угоди про впровадження 8-годинного робочого дня або встановлювати новий порядок без­посередньо своїми розпорядженнями. Так, робітники Харкова у березні 1917 p. встановили явочним порядком 8-годинний робочий день на заводах "Герлях і Пульст", Шиманського, "Гельферіх-Са-де", одержавши згодом на це відповідну санкцію Харківської Ради. Профспілковий комітет Харківського паровозобудівного заводу явочним порядком впровадив 8-годинний робочий день. Незважа­ючи на опір адміністрації, завод перейшов на такий режим. В Одесі виконком Ради робітничих депутатів напередодні 1 травня 1917 p. ухвалив запровадити 8-годинний робочий день, для чого вирішив провести переговори з товариством фабрикантів і власниками заво­дів. Останні не дали згоди на це, але робітники самі провели в життя постанову виконкому.

Проте в цілому становище пролетаріату після Лютневої рево­люції майже не змінилося. Як повідомлялося, "за сім місяців революції донецький пролетарій ще не домігся нормального робо­чого дня; в багатьох районах . продовжують працювати як і раніше - 12 годин".

8 серпня Тимчасовий уряд прийняв постанову про обмеження нічної праці жінок та підлітків. Але значення цього закону було зменшено наданням відомствам права робити відступи від нього, якщо вони викликані "потребами оборони".

Закон про охорону праці малолітніх, який розроблявся протя­гом багатьох місяців, так і не був прийнятий. Цей законопроект припускав використання праці підлітків з деякими обмеженнями.