Спільна власність - Курсова робота

В ході економічних реформ в Україні були зняті політичні і правові перешкоди на шляху створення більш ефективних форм співпраці підприємств різних форм власності та виробничої ко­операції. Правовою підставою для цього служить, зокрема, ст.З Закону України «Про власність», якою передбачається об'єднання майна громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності суміс­них підприємств за участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян. У цих випадках між юридичними особами може виникнути як спільна часткова, так і спільна сумісна власність на певне майно.

В ринкових умовах переважною формою підприємства ста­ють різноманітні господарські товариства (акціонерні, товариства з обмеженою відповідальністю та ін.), утворювані за­сновниками (юридичними особами, громадянами). Відповідно до установчого договору вони формують за рахунок власних коштів, техніки, устаткування та іншого майна статутний фонд, що стає власністю цього господарського товариства. Однак, втрачаючи право власності на майно, передане до статутного фонду, засновники водночас набувають відповідні корпоративні права, в т.ч. право на одержання дивідендів з врахуванням його частки у статутному фонді. У разі виходу засновника (учасни­ка), наприклад, з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному фонді. На його вимогу та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково в натуральній формі (ст.54 Закону «Про господарські това­риства»). Тобто, можливі випадки, що засновник (учасник) то­вариства може знову набути у власність майно, передане ним до статутного фонду.

І все-таки найбільш простою і розповсюдженою формою об'єд­нання юридичними особами діяльності і майна є договори про сумісну діяльність, якими сторони визначають умови виникнення та здійснення права спільної власності. Нерідко з цього приводу між ними можуть виникнути спори.

Так, державна комунальна фірма «Київпобут» у зв'язку з відсутністю власних коштів 4.02.1993 р. уклала з Експортно-імпортним банком України договір, за яким банк зобов'язався частко­во фінансувати будівництво Будинку побуту, а фірма «Київпобут» зобов'язалася надати банку відповідну частину виробничих приміщень у власність (повне господарське відання). Однак після завершення будівництва фірма «Київпобут» відмовилася виконати це зобов'язання. Рішенням арбітражного суду М.Києва від 9.03.1994 р. було задоволене позов Експортно-імпортного банку України про визнання за ним права власності на відповідну частину спільно збудованих виробничих приміщень площею 1146 кв.м (Архів арбітражного суду М.Києва, справа №11/14. —1996).

Продовжує залишатися невизначеною в законодавстві, юри­дичній літературі правова природа підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації. В Законі «Про власність» власність такого підприємства одержала назву колективної. Однак, запропонована законодавцем конструкція права колективної власності є невдалою, оскільки, зокрема, дає підстави для її ототожнення з спільною власністю, яка не належить до самостійної форми власності. Це відбувається тому, що з однієї сторони власником майна колективного підприємства визнається юридична особа, а з іншої — колектив орендарів, трудовий колектив, засновники, члени споживчої спілки чи інші особи, які утворили цю юридичну особу. Фак­тично цим утверджується концепція подвійного і навіть потрійно­го власника щодо одного і того ж майна, що неприпустимо для правової системи. Усуненню цієї суперечності може сприяти нова Конституція України 1996 р., в якій не передбачена колективна форма власності.

Висновок

В даній курсовій роботі розглянуто одне з найважливіших питань, яке виникає у сфері цивільно-правових відносин між громадянами та юридичними особами – право спільної власності.

Існування інституту права спільної власності має велике значення. З його допомогою для громадян створюються кращі умови для задоволення матеріальних і соціально-культурних потреб, раціонального використання сімейного бюджету, зміцнення сімейно-трудових зв'язків і товариських взаємин, а також отримання трудових доходів.

Право спільної власності відкриває кращі перспективи і для юридичних осіб, сприяючи підвищенню ефективності виробничо-господарської діяльності, економії коштів і ресурсів.

Отже, право спільної власності є невід’ємною ланкою у суспільних відносинах, що виникають в державі між організаціями, громадянами, а також між державою та організаціями (громадянами). І це право повинне захищатися законом.

Практичне завдання: заява до суду про поновлення громадянина в дієздатності.

До Івано-Франківського місцевого суду

Кметюк Ірини Дмитрівни,

яка мешкає в м. Івано-Франківську,

по вул. Шевченка 26/5

про поновлення Кметюка Юрія

Васильовича, 1943р. народження,

уродженця м. Івано-Франківська,

який мешкає в м. Івано-Франківську,

по вул. Шевченка 26/5,

у дієздатності

Заява

Рішенням Івано-Франківського місцевого суду від 17 жовтня 1999р. мій чоловік, Кметюк Юрій Васильович, внаслідок психічної хвороби був визнаний недієздатним.

Згідно з рішенням судс над ним встановлена опіка.

Уданий час гр. Кметюк Юрій Васильович стаціонарне пройшов лікування у психоневрологічнійлікарні, стан його здоров’я значно покращився, і він може розуміти значення своїх дій і керувати ними. Опіки не потребує.

Відповідно до ст. 15 ЦКУ, ст. 260 ЦПК України

Прошу:

1. Поновити у дієздатності Кметюка Юрія Васильовича, 1943р. народження, уродженця м. Івано-Франківська, який мешкає в м. Івано-

Франківську, по вул. Шевченка 26/5.

2. Запитати виписку з історії хвороби гр. Кметюка Юрія Васильовича.

Додаток:

1. Копія рішення суду про визнання громадянина Кметюка Юрія Васильовича недієздатним.

2. Копія свідоцтва про шлюб.

3. Довідка про прописку.

4. Довідка лікаря-психіатра про стан здоров’я Кметюка Юрія Васильовича.

5. Дві копії заяви.

6. Марка державного мита.

18 січня 2002 р.Підпис (Кметюк І.Д.)

Список використаної літератури:

1. «Конституція України». К., 1996.

2. «Цивільний кодекс України»(діюче законодав-