Коли, наприклад, вести мову про організаційні заходи, то передусім слід оптимально вибудувати систему комітетів Верховнгої Ради України, розумно розмежувати їх компетенцію. Саме Верховна Рада відповідно до Конституції України (ст. 89) повинна затверджувати перелік цих компонентів як надзвичайно важливих суб’єктів законотворчого процесу.
Потребує свого перегляду і система комітетів, які займаються економічними та іншими питаннями.
Практика функціонування Верховної Ради виявила ряд проблем, пов’язаних з вдосконаленням системи її повноважень, що вимагає внесення відповідних змін до Конституції україни. Взяти, напрклад, таке начебто просте питання, як тлумачення законів. Відповідно до ст. 147, це здійснює Конституційний суд україни. Вісутність у законодавця - Верховної Ради України права офіційного тлумачення змісту прийнятих нею ж законів не може позитивно впливати на правозастосовчу практику.
Впровадження Конституції в життя виявило очевидні недоліки у вирішенні інших питань, які мають бути врегульовані на конституційному рівні. За шість років незалежності України змінилося шість Прем’єр-Міністрів1. Ще частіше змінювався склад Уряду та його статус. Безумовно це досить негативно позначалося на діяльності органів виконавчої влади. В даному випадку спостерігається залежність призначення і звільнення членів уряду включно від Президента, а також недостатня можливість парламенту здійснювати передбачений п. 13 ст. 85 Конституції України контроль за діяльність Кабінету Міністрів. Виходячи з цього, пропонується розширення установчих функцій Верховної Ради шляхом віднесення до її компетенції надання згоди Президенту не лише на призначення Прем’єр-Міністра (п. 12 ст. 85), а й надання згоди і на його звільнення з посади Президентом. Дещо слід розширити коло посадових осіб, які призначаються і звільняються з посади за згодою парламенту. Зокрема це стосується Голови Служби безпеки України.
Разом з тим необхідно внести доповнення і до ст. 87 Конституції, яке дає можливість Верховній Раді розглянути питання не лише про відповідальність уряду та окремих його членів. Внесення цих змін до Конституції, можливо, сприятиме підвищенню відповідальності уряду та окремих його членів за результати їх діяльності не лише перед Президентом, а й перед Верховною Радою, а це значить і перед народом, який вона представляє. Не випадково установчі і контрольні функції парламенту стосовно призначення та звільнення Прем’єр-Міністра та інших посадових осіб, а також контрольні функції щодо уряду передбачені у конституціях багатьох держав світу.
Вирішуючи питання, пов’язані з парламентською реформою, доцільно було б заповнити юридичну прогалину, що має місце у ст. 94 Конституції щодо порядку оприлюднення закону. Слід на конституційному рівні визначати умови, за яких закон набуває чинності у разі несхвалення його, всупереч Конституції, Президентом. Не всі законони, які приймаються
------------------------------------------------------------
1Див.:Ткаченко О., - Правова реформа в Україні та проблеми гармонізації національного законодаства з міжнародним правом.
Верховною Радою і направляються Президенту України, підписуються і офіційно ним оприлюднюються. Відповідно до частини другої ст. 94 Конституції України Президент має право повернути закон зі своїми вмонтованими та сформульованими пропозиціями до Верховної Ради для повторного розгляду, тобто застосовує вето. Але виникають ситуації, коли під час повторного розгляду закон знову приймається Верховною Радою не менше як двома третинами від конституційного її складу, як цього вимагає Конституція, тобто вето Президента долається. Президент України зобов’язаний такий закон підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.
Але в той же час виникає і наступне запитання. А що робити, коли вето подолано, але Президент не підписав закон? Враховуючи таку ситуацію, пропонується доповнити частину четверту ст. 94 Конституції України такими словами: «У разі, якщо такий закон не буде підписаний і опрелюднений Президентом України, Верховна Рада України має право офіційно опублікувати». Тим більше, що подібна практика існує і непогано себе зарекомендувала в ряді держав світу, зокрема ві США. Ситуація ж з використанням вето Президента на прийняті законодавчі акти, яка спостерігається в Україні, значно гальмує законодавчий процес і набуває вже відповідної тенденції. Наприклад, лише за результатами діяльності Верховної Ради нинішнього (тринадцятого) скликання Президент повернув на повторний розгляд понад 50 законів. Причому якщо на першій сесії він наклав вето лише на один закон, то вже на сьомій - 271.
Хочеться цього комусь чи ні, але професійність нашого парламенту від сесії до сесії зростає. І неодноразово зазначалось на різних рівнях як у нас, так і за кордоном. Водночас, якщо брати до уваги практику накладення вето Президентом України на прийняті Верховною Радою України законодавчі акти, то виходить - навпаки. А це вже аналогічно. Це з одного боку. Розглянемо ситуацію з іншого боку. Всім, наприклад, відомо, що воля народу україни, який. За Конституцією, є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади (ст. 5), знаходить своє втілення у єдиному предстваницькому і законодавчому органі нашої держави - Верховній Раді України. Проте ця народні воля не завжди може знайти свою реалізацію внаслідок накладення на законодавчі акти вето Президента і тут виникає наступна, не менш важлива проблема, пов’язана з тим, що відповідно до ст. 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Але, із зазначених вище фактів можна зробити висновок, що законодавча влада не завжди до кінця може реалізувати свої представницькі, законодавчі функції внаслідок втручання і використання президентської влади. Це непросте питання, і воно потребує свого самостійного дослідження, у межах якого можна було б отримати відповідь на те, що собою являє президентська влада в системі розподілу влад.
Здійснення парламентської реформи передбачає оптимальну систему законодавчої діяльності, яка б забезпечувала планомірну, послідовну та системну законодавчу діяльність. Цьому має сприяти (і уже, як сівдчить пратика, сприяє) розроблена Концепція розвитку законодавства України на період 1998-2005 рр., а також державні програми законодавчих робіт, які слід приймати на більш короткі періоди. Ці документи мають широке використання у законодавчому процесі, зокрема в його плануванні. Тим більше, що формування та затвердження Верховною Радою, наприклад, Загального плану законодавчих робіт на 1997р. показало корисність розробленої Концепції розвитку законодавства. В цьому плані було закладено близько 80 відсотків законопроектів, які були в ній передбачені на цей рік.
Немає жодного сумніву в тому, що для вдосконалення законодавчого
--------------------------------------------------------------
1Див.: Опришко В.,- Державно-правова реформа в Україні: основні напрямки. / Право України, - 1998 р., № 1 - ст. 13.
Завантажити реферат