З іншого боку, українці, які брали участь в боротьбі за незалежність, за кордоном мали можливість висловлювати кожен власну думку. Тому найцікавішими з джерел є спогади таких провідників руху як М.Лебедь або Т.Бульба-Боровець. Різного обсягу і гатунку спогади становлять значну частку робіт, що виходили друком в еміграції в 50-ті роки. З іншого боку – такі дослідники як П.Потічний, Т.Гунчак, П.Мірчук вели накопичення джерел, в першу чергу українських і іноземних, доступ до яких був значно простіший, ніж у Радянському Союзі. Практично одразу після війни об’єднаними зусиллями українських емігрантів-публіцистів було створено багатотомний проект під назвою “Літопис УПА”, що видається у Торонто й сьогодні. В енциклопедію руху увійшли збірки документів, публіцистичних робіт різних часів, покажчики, спогади учасників руху і історичні нариси деяких аспектів діяльності українських націоналістів.
Метою дослідження є узагальнення досвіду вивчення названої проблеми для застосування у сучасній пропагандивній та виховній діяльності.
Дослідницькі завдання: на підставі загально відомих матеріалів описати систему устрою ОУН/УПА, проаналізувати діяльність УПА, визначити роль і місце ОУН/УПА під час бойових дій періоду Другої Світової війни. Прослідкувати, як змінювались історичні оцінки явища під час, та після періоду відкритої боротьби українського народу за незалежність. Зробити висновки про необхідність застосування матеріалу у виховній діяльності. Автор робить спробу викласти власний досвід, застосовуючи відомі підходи та новітні методи навчання.
Робота складається з трьох частин, перша з яких має описовий характер і має на меті впорядкування головних відомостей про предмет дослідження – діяльність ОУН/УПА в середині ХХ-сторіччя.
Хронологічні рамки роботи охоплюють період кінця 20-50-тих років, від створення ОУН до кінця збройної боротьби на українських землях.
Викладення матеріалу у першій частині не має на меті змістовне, глибоке дослідження. Завдянням є тільки створити загальний нарис на підставі загальновизнаних фактів, які підтверджені документально, для того, щоб у другій частині, на основі поданого матеріалу, показати, як відрізнялися підходи істориків до висвітлення цих фактів. Отже, Друга частина – розгядає питання відносин в галузі історіографії цього питання, в ній зроблено спробу показати комплекс протиріч, які й досі зберігають позиції в історичній науці. Третя частина – містить спробу запропонувати власний підхід до використання наявного матеріалу у виховній роботі, головним чином в середній школі. Спираючись на досвід проведення уроків з цієї тематики в старших класах загальноосвітньої школи автор робить аналіз існуючої соціально-психологічної бази для сприйняття національного виховання та підсумує результати спостережень за змінами в цій галузі.
Джерельна база роботи – первинні документи публіцистичного характеру, що було видано ОУН/УПА в період своєї активної діяльності, а потім перевидано за кордоном. Головною збіркою документів є “Літопис УПА”, використовувались також матеріали, що публікувалися в збірнику “Ідея і Чин”. Значне місце посідають оригінальні роботи та репринтні видання робіт публіцистів 40-50-х років.
РОЗДІЛ I: НАРИС ІСТОРІЇ ОУН/УПА.
АСПЕКТИ БОРОТЬБИ
Виникнення на початку ХХ століття національно свідомої еліти, яка стає детонатором для цілого народу – є риса притаманна новітній історії багатьох країн світу і Україні також. Розгортання національно-визвольної боротьби в країнах Східної та Центральної Європи пов’язано з падінням великих імперій. Розглядати феномен діяльності тих або інших організацій слід під різними кутами зору, враховуючи різні аспекти, що впливали на її підвалини.
Країни, що містилися там, де стикаються різні цивілізації – Східна (Азіатська) та Західна (Європейська) – з давних давен формувалися як багатонаціональні, неоднорідні. Україна має свій комплекс проблем, що проявилися в ході Другої світової війни з особливою гостротою.
Україна була і залишається надалі географічним та геополітичним центром європейського континенту. В минулому її розташування між великими імперіями – російською та литовською, а, згодом, австро-угорською – призвело до того, що неодноразово вона ставала простором для боротьби за чужі інтереси, від якої потерпала не менше, якщо і не більше за сторони, що протистояли. Кожного разу намагання дістати славу для себе на чужому полі битви виявлялося для українців марною надією, через те, що жодна з великих країн, які мали власні економічні та політичні наміри, не могла допустити того, щоб Україна діяла самостійно на міжнародній арені.
Протистояння двох імперій призвело до поділу самих українців на дві половини - східну і західну. Частини одного народу, які відрізнялись і за мовою, і за діяльністю, за релігією і поведінкою. Так звані “західні” українці були більше “європейськими” ніж їх східні брати. Зрештою, були більш вільними і практично не несли у собі тавро східного (точніше – азіатського) кріпацтва.
Наприкінці ХІХ століття важливою для подій, що описані далі, була можливість отримати освіту на Заході українських земель, навіть за умов панування польської влади. Традиційна для Європи студентська революційність тут відіграла свою роль. На відміну від більшості східних молодих товаришів, на заході молодь мала змогу не занурюватись цілком у виробництво чавуну та вугілля, а замислитись над тим, яке місце займає їх ненароджена держава, і як треба діяти для того, щоб плекання незалежності стало дійсністю.
Поразка національно-визвольних змагань на початку ХХ століття, коли події розгортались на тлі шаленого індустріального і, разом із ним, національного розвитку, залишила по собі гіркоту сто крат більшу, ніж всі попередні спроби разом, оскільки перемога була аж занадто близько. Не отримавши “сатисфакції” у перебігу Першої світової війни – значна кількість українців і на Заході України відійшла від активної політичної діяльності, проте зміна поколінь вивела на арену нових енергійних та завзятих борців за українську незалежність. Радикалізація національно-визвольного руху, яка відбулась у 30-х роках, розколола тепер саму західну частину українського народу навпіл – на “старих”, досвічених, підсвідомо розгублених, поміркованих, та “молодих” - які хотіли зробити те, що не вдалося батькам.
Можна сперічатися про те, чи було майбутнє в українського національного руху за таких обставин, але те, що феномен національно-визвольного руху в Україні в 40-50-ті роки ХХ століття є продуктом саме цього комплексу умов – безперечно.
I.1. СТВОРЕННЯ І РОЗКОЛ ОУН
В 1920 р. у Празі невеликою групою офіцерів підпільно була заснована УВО (Українська військова Організація), яка повинна була продовжити бротьбу проти польської окупації. Згодом, на посаду її командира було обрано полковника Євгена Коновальця.
З самого початку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою командування. З 1920 по 1923 рр. УВО таємно готувалась до можливого антипольського повстання, проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського режиму (наприклад: Степан Федак у 1921р. здійснив замах на голову польської держави Ю.Пілсудського).
Завантажити реферат