Році у вісімдесят другому у Львові виходила молодіжна газета, яка називалася “Ленінська молодь” І працювали в ній на той час нині славні і відомі письменники і поети, а тоді – журналісти-початківці. Серед них був, до речі, і Володимир Яворівський, і був поет Богдан Стельмах – той самий, що писав вірші на музику Ігора Білозіра, автор знаменитого “Перевесла”, “ Маминої світлиці” і десятків інших чудових українських пісень.
Ірина Халупа Одного разу Богдан Стельмах увійшов в кабінет редактора газети і поклав на стіл заяву. “Прошу звільнити мене з роботи в цій газеті, бо я стомився.” Я чомусь сьогодні пригадала цю історію, бо я стомилася від зрусифікованого Києва. Якби-то можна було покласти комусь на стіл заяву: “Прошу звільнити мене від русифікації, бо я стомилася”. А тоді встати і піти. І опинитися десь у львівському центровому провулку на початку дев`яностих. Зустріти покійного Ростислава Братуня у рукавичках, у елегантному капелюсі, який у Львові завжди підносять при зустрічі, і почути його “Доброго здоров`ячка, прошу пані”. Або зустріти на трамвайній зупинці самого Людкевича, який ще донедавна носив зверху на черевиках галоші і знімав їх обов`язково, коли заходив у трамвай. Або сісти в таксі і почути приблизно таке . До речі, мушу вам розповісти цю історію. Отож їду в таксі. Рік, може, вісімдесят п`ятий. Львів. Таксівки – дефіцит. Тому шофер підбирає на шляху ще й інших пасажирів. Зупиняє машину дівчина: - На вокзал подвезете? - Куди? Куди? – перепитує таксист. - Я же сказала – на вокзал. - Та якби ти по-українськи, то я б відразу і зрозумів. - А у нас в Кієвє только деревенскіє говорять по-украінски! – відповідає претендентка у пасажирки. - А у нас у Львові, знаєш, лише . не говорять по-українськи, - роззлостився шофер і натиснув на газ. Е, різне бувало у тому Львові з мовою. Як там зараз – хто його знає. Але часом така ностальгія за українським духом. А ото недавно сідаю в потяг “Київ – Львів”, 92 потяг. Що мені так враз затишно і добре та стало – спочатку не розумію. І враз збагнула – з приймача українські пісні лунають, чемна і добре вишколена обслуга гранд-вагона (до речі ідею, гранд-вагона втілив єврей Геншафт) говорить такою вишуканою українською мовою, наче всі вони – оці молоді хлопці та дівчата – щонайменше університети позакінчували. У тому потягу та мешкати б. А що там нарікати . Сідаю і пишу заяву. Кому – сама не знаю кому: “Прошу звільнити мене від русифікації, бо я стомилася”.
Орися Демська-Кульчицька .Я думаю, що через 100 років цієї проблеми не буде, що ми говоритимемо своєю мовою – українською . Мої діди і батьки ще не мали своєї держави. Не минуло й 100 років, як я її маю. Не мине й 100 років – будем мати не тільки свою державу, а державу таку, як європейська будь-яка держава .
Ірина Халупа Про мову в Україні за останнє десятиріччя не говорив хіба лінивий. Дехто навіть встиг набути на цьому певний капітал: розмови про мову (даруйте цей каламбур) пробивали дорогу до багатьох, в тому числі і владних Олімпів. Тематичний діапазон теж видається надзвичайно широким – від тез про “мову, скарбницю і схованку людського духу”, до новітніх варіацій давнього імперського слогану: “Нє било, нєт і бить нє может!” Письменник Павло Вольвач Поет є інструментом мови, через нього вона промовляє світу якісь сокровенні істини. Красива фраза, тож сприймемо її на віру, дозволивши собі хіба одне питання. А саме: як це стикується із надокучливими плачами-квиліннями “про долю мови”, “калинової і солов’їної”, за якими, як правило, стоїть порожнеча і які, за своєю суттю, є банальними штампами?
Я не письменник, я не художник, я книжник, тому що я можу сам і писати, і сам свої книжки оформлюю. Починаю я з от такої простої речі – з заголовку. З Північного Кавказу, з Дагестану, власне. Що кажуть аварці про мову? “Мова народу – це його військо.” Друге: про те, що всі мови мають вагу, цінність і значення. Це ще перший засвідчив апостол Павло. Якщо певна група людей заспокоює свою популяцію, що все прекрасно, все окей, все гаразд, а насправді справа катастрофічна, то ця популяція під загрозою. Справа в тому, хто має ключ до мови. Коли на голову українського обивателя, який начебто звільнився від всього, поринула колосальна інформація російською мовою, то прийшло покоління, для яких питання боротьби за мову не було актуальним. Ніхто з цих дітлахів, підлітків і молодих людей вже не пам’ятає, коли заборонялася мова. І раптом оце все нове. Захід для них відкрився через російську мову на Україні. На кінець радянської влади (московської влади) все, що було активним, що прагнуло до соціального успіху, до особистого “проспіріті”, як кажуть зараз, все перейшло на “рашшен” балачку. Я тільки можу з страшним жалем бачити, як відбувається “ірландізація” (а вже, власне, відбулася) на Україну. Колись мій добрий знайомий (потім ми з ним розсталися) Андрій Георгійович Бітов, російський письменник, чітко і ясно сказав, коли почалася “перестройка”: “Питання мови – це є питання влади.” Коли суспільство деструктуризоване, розламане, тоді влада має колосальну можливість спрямовувати оцю лавину всього цього сміття в певний напрямок – або це застигне і буде бетоном, або це буде болотом .
Орися Демська-Кульчицька Тенденції, напрямки. Тут дуже цікаво буде зробити аналіз української мови на предмет її контактів з іншими мовами. Скажімо, якщо ми прослідкуємо контактування української мови з іншими мовами в Україні, а також української мови з іншими мовами взагалі (з англійською, зокрема, бо є такі контакти, з німецькою), ми можемо виявити внаслідок такого моніторингу слабі чисельні місця мовної системи. Скажімо, там, де українська мова буде нівелювати під впливом російської чи англійської, німецької, чи польської, виявимо також і сильні місця, де українська мова ніяким чином не змінилася – вона була 10, 20, 30 років такою, якою вона була, і, очевидно, залишиться такою і надалі.
Орися Демська-Кульчицька Ви знаєте, сьогоднішня мовна ситуація в Україні, однозначно, неоднорідна. Треба обов’язково говорити про географічну диференціацію функціонування української мови. Я не проводила моніторингу ще (ми тільки готуємося до його реалізації), але з певного свого власного досвіду можу говорити, що російськомовне частково, а частково суржикомовне населення України (не люблю цього слова – “населення”), російськомовна або суржикомовна людність живе у великих центрально-, східно- і південноукраїнських містах. Українське село не говорить ні російською мовою, ні, тим більше, суржиком. Воно говорить своєю говіркою, яка має свої специфічні ознаки, свої специфічні характеристики. Українськомовними є Західна Україна, Закарпаття. Зрозуміло, що не можна виключити, що там немає росіян, які говорять російською мовою. І слава Богу, їм держава забезпечує можливості спілкування рідною мовою. Але це інша проблема. Якщо ми так подивимося, то ми однозначно можемо сказати, що десь функціонування державної мови, якою є українська мова згідно з Конституцією України є достатньо добре, а десь є не достатньо добре. Але тут проблема пов’язана навіть не з самою мовою, як з самоусвідомленням свого “Я” і з самоповагою, бо людина, яка не користується рідним мовним кодом, повинна користуватися (бо іншого виходу в неї нема для того, щоби спілкуватися з іншими людьми) рідним кодом інших носіїв мови. В результаті вона позбавлена тої ознаки (репрезентативна функція, зрештою, мови), яка ідентифікує її з якимсь унікальним етносом, якимсь таким, а не іншим етносом, бо всі етноси на Земній кулі є унікальні, бо вони всі по одному. Якщо я послуговуюся не мовним кодом іншого етносу, іншої нації, іншої традиції, іншої культури, то я перетворююся на вторинного індивіда, я стаю вторинною щодо їхньої автентичності, унікальності. І тому або ми для себе вирішимо, що ми гідні мати свою державу, націю, історію, традицію, гідні користуватися первинним, автентичним рідним національним мовним кодом, або ми цього не хочемо. Тоді проблема знімається як така. Ми не хочемо, тому проблеми мовної немає, проблеми нівеляції мови також нема. Ми – держава. Врешті, ми вибираєм президента, ми вибираєм парламент. Ми вибираємо, як нам говорити, куди йти і що будувати. Ми, врешті, вибираєм межі нашої держави.
Завантажити реферат