Махно і Україна

Стосунки Н.Махна з українською культурою вельми спе­цифічні. При всій своїй любові до рідного краю, він під час ув'язнення дозволив русифікувати себе лінгвістичне. До свого шлюбу з Г.Кузьменко (осінь 1918 р.) Н.Махно розмовляв рос­ійською мовою і вважав мову другорядною ознакою національ­ної приналежності. Проте йому таки довелося вивчити рідну мову заново. Н.Махно визнає, що влітку 1918 р. говорив ук­раїнською настільки погано. що соромився себе. Проте, зустрівшись з Н.Махно у вересні 1919 р., М.Ірчан відзначав, що Н.Махно говорив на рідній мові добре. Проте лише говорив, не наважуючись писати літературною мовою. В листі до українських анархістів США Н.Махно сповіщав, що опублі­кує свої мемуари українською мовою, як тільки знайде перекла­дача. Перекладач так і не знайшовся аж до самої смерті Н.Махна. В світлі цих фактів запевнення про можливість ав­торства Н.Махно кількох віршів, написаних українською мо­вою, виявляють свою повну безпідставність.

Відступ загону Н.Махна в Румунію в кінці серпня 1921 р. не розглядався ним як кінець політичної діяльності. Заліку­вавши рани, Н.Махно взявся за організацію в Галичині націо­нально-визвольного повстання проти польської влади. 22 липня 1923 р. махновці запропонували уряду УСРР проект нової угоди. Одним з його пунктів була пропозиція надання мах­новцям військової допомоги в їх антипольському повстанні. Довідавшись про подібні наміри, польська влада піддала Н.Махна суду по звинуваченню в підготовці заколоту.

Спроби Н.Махна почати “українізацію” серед анархістів-емігрантів не мали жодних результатів. В 1926 р. газета “Дело труда” опублікувала його статтю “Кілька слів щодо націо­нального питання”, в якій висувався проект створення спец­іальних україномовних агітаційних груп. “Українці говорять по-українському, і через частку націоналізму, вони часто не слухають прибульців, які не говорять рідною мовою, якщо зараз анархісти мають дуже слабкий ідеологічний вплив на українське село, це через те, що, групуючись по містах, вони не приймають до уваги національної мови українського села”. Ініціатива Н.Махна не дістала розвитку. Єдиною його підпорою стали дві анархістські групи, організовані в США, що випускали газету “Воля України” і здійснювали робо­ту в середовищі галицьких робітників, проте їх утворення не було результатом старань Н.Махна. Ілюструючи відірваність ідей Н.Махна від української діаспори, Ф.Мелешко із зло­втіхою сповіщав, що на похоронах “Батька” був присутнім лише один українець, його жінка. Подібні настрої однак підтримувалися не всіма. Газета “Громадський голос” (Львів), повідомивши про сумну подію, додавала: “Махно виявив великі стратегічні можливості і коли б був приєднався до загальної української визвольної боротьби, то хто знає, може Україна була б сьогодні вільною та незалежною державою”.

Не дивлячись на використання російської мови та інтерна­ціональні гасла, ідеологію махновського руху ніяким чином не можна числити антиукраїнською, хоч вона й протистояла політичним цілям більшості партій національного українсько­го руху. В ході свого розвитку махновський рух витворив ори­гінальний різновид української ідеї, який одначе не дав загального позитивного результату і не призвів до досягнення суспільної консолідації України.

Те, що УНР не знайшла спільної мови з РПАУ/м/, обер­нулось трагедією загальнонаціонального масштабу. Розрізнені українські сили були поодинці зломлені переважаючою військо­вою силою більшовиків. Провина лежить на обох таборах. І на Н.Махно, котрий виступав безкомпромісним прихильни­ком лише власного варіанту національного суверенітету, і на діячах УНР з їх ставленням до повстанства як до національне незрілого руху. Зневажання української держави негайними селянськими вимогами викликало врешті-решт недовіру українського села до держави, обумовивши її невідворотну загибель.

Висновки

Якщо коротко підсумувати висловлене, то висновки можуть бути такі:

непересічний скарб особистості і постаті Н.І.Махна ще належить очистити від нашарувань прокомуністичних і посткомуністичних часів;

його творчий спадок слід ретельно вивчити і зробити надбанням якнайширшого кола людей нинішньої України;

вже час подбати про створення відповідних центрів по обранню, зберіганню і публікації спадщини Н.І.Махна;

як і час подумати про увіковічення пам'яті цього гуляйпільця, останнього запорожця, який поклав свою долю і життя за свободу.

Не ми сучасні потрібні Н.І.Махнові, а він нам потрібен. З цього давайте виходити і це браги в дорогу, в яку вирушаємо. І побажаємо собі терпіння і стійкості на цьому шляху.

Список використаної літератури

1. Н.Махно и махновское движение. Сост. Г.А.Борисов, Д.Ю.Мешков, М.А.Скон. – Днепропетровск: Акционерное общество «DAES», 1993. – 78 с.

2. Історичний феномен Гуляйполя. Політична і військова діяльність Нестора Махна: Матеріали науково-теоретичної конференції. – Запоріжжя: Просвіта, 1998. – 152 с.

3. Аршинов П.А. История махновского движения. – Запорожье: «Дикое поле», 1995. – 195 с.

4. Тимощук А.В. Анархо-коммунистические формирования Н.Махно (сентябрь1917 – август 1921). – Симферополь, 1996. – 83 с.

5. Махно Нестор. Воспоминания. Книга 1. Русская революция на Украине. – Париж, 1929. Книга 3. Украинская революция. – Париж, 1937.

6. Телицын В. Нестор Махно. – М., 1998. – 448 с.

7. Шубин а. Махно и махновское движение 1917-1921 гг. // Дружба народов. – 1993. - № 3-4. С.56.

8. Українське державотворення: словник-довідник / За ред. О.М.Мироненка. – К., 1997. – 560 с.

9. Политические деятели России 1917 г.: Биографический словарь. – М, 1993.

10. Антонов-Овсиенко В.А. Записки о гражданской войне. – Т.2. – М., 1996.

11. Тимощук А.В. анархо-коммунистические формирования Н.Махно. – Симферополь: Таврия, 1996.