Це "стилістична симетрія", улюблений прийом організації поетичного тексту в Біблії, вивчений в його біблійному варіанті німецьким філологом Е. Кьонігом (1914), а через майже півстоліття – італійськими біблеїстами Е. Галіаті та А. Піазза. Тут використано класичну форму "стилістичної симетрії", коли двічі висловлюється той самий зміст, при чому обидві частини паралелізму немов підсилюють і підтримують одна одну. Але цікаво, що в "псальмі" цей запозичений з біблійних псалмів (мабуть, через, у першу чергу, богослужбові тексти) паралелізм починає її текст – так само, як народні форми паралелізму починають ліричні пісні, балади, думи.
З цих народних форм найвідомішим є не раз вже згаданий у цій книжці "психологічний паралелізм", відкритий О. М. Веселовським (див.: 7.7). Придивимося ж тепер до такого доволі складного випадку використання цього фольклорного прийому:
Чи я в лузі не калина була?
Чи я в лузі не червона була?
Взяли мене, поламали
І в пучечки пов’язали:
Така доля моя!
Чи я в батька не дитина була?
Чи я в батька не кохана була?
Взяли мене, повінчали
І світ мині зав’язали:
Така доля моя!
Ці строфи пов’язано послідовним паралелізмом: на рівні строфи (першу присвячено рослині, що символізує ліричну героїню до заміжжя, другу – їй самій), на рівні синтаксичного паралелізму, що поєднує – з повним паралелізмом музичним – рядки 1–2, 3–4 у кожній строфі між собою та між строфами, при цьому останній паралелізм підкреслюється не лише метрично, а й фонікою ("поламали" – "повінчали", "пов’язали" – "зав’язали"). Другорядне, сказати б, "технічне" в художній системі твору значення образу калини передано мовностилістичними засобами: коли долю калини змальовують дієслова з прямим значенням, то дівчини – із складнішою семантикою – це мовна метафора ("повінчали") і дієслово у складі фразеологізму. Підсумовує ж паралелізм строф повний повтор рядка "Така доля моя!", що утворює рефрен.
Але ж пісня має і третю строфу, яка, проте, не робить з неї якийсь відповідник силогізму, бо продовжує тему дівчини за допомогою вже інших образів:
Чи не було річеньки утопитись мині?
Чи не було кращого полюбитись мині?
Були річки – позсихали;
Були кращі – повмирали:
Така доля моя!
(Куліш, 2. С. 243-244)
Паралелізм перших двох рядків тут, на перший погляд, суто синтаксичний: у паралельні конструкції оформлено два такі, що зіставляються, можливі для ліричної героїні виходи з ситуації, метафорично переданої в першій строфі і прямо – у другій. Проте наступний двовірш складає вже явний "психологічний паралелізм": річки несподівано, але доречно, тобто в річищі поетичної традиції (вода, що втамовує спрагу – символ кохання), прирівнено до козаків, що до них дівчина приглядалася, мріючи про щасливий шлюб, і це зіставлення майстерно підтримано фонікою. Тепер слухач (при повторних виконаннях, зрозуміло) осягав й глибину "психологічного паралелізму" перших двох рядків строфи, де "утопитись" водночас вказує й на можливу розв’язку нещасливого заміжжя, і на вимріяну пристрасність нездійсненого кохання.
Починалася пісня "тихесенько", другий рядок співався вже "голосніше", інтонація її теж мала передати тужливість роздумів ліричної героїні.
На відміну від цього шедевру, у творах посередніх, де поети-співці не піднімалися до такого рівня поетичної досконалості, прийом "психологічного паралелізму" відчутно формалізується. Ось приклад з пісні, в якій цей процес тільки почався:
В саду вишенька
Вкоренилася.
Дівка з парубком
Посварилася.
(Грінченко, 3. С. 251)
Єдине, що семантично пов’язує перші два рядки з двома наступними, – це "вишенька" як символ дівчини, але "дії, рух" (О. М. Веселовський) вже майже не співвідносяться (хіба що з’являється натяк на норов дівчини?). Дуже популярна в XIX ст. формула "природної" частини "психологічного паралелізму" "Пливе щука з Кременчука" утворює багато прикладів вже остаточного "закам’яніння" прийому, як оцей:
Ой пливе щука з Кременчука,
Да пливе вона стиха.
Ой хто не знає женихання,
Той не знає лиха.
(Куліш, 2. С. 251)
Інколи ж перша частина "психологічного паралелізму" в загальному контексті твору набуває нового, переосмисленого значення. Ось випадок, який свого часу привернув увагу М. В. Гоголя:
[Й]шли корови із дуброви, а овечки з поля.
Виплакала карі очі, край милого стоя.
Письменник вірно пояснює, що замість "фрази: "був вечір" тут говориться про те, що буває увечері" ("Про малоросійські пісні”). Але можливо, що тут окрім обставини пам'ятного для ліричної героїні побачення, вказано й на багатство родини її, що не дозволяє побратися з "милим".
Іншу трансформацію цього прийому можна побачити в пісні, де спочатку змальовано "білу березу", а потім виявляється, що під нею "дівчина стояла", або в цьому жартівливому перетлумаченні його у "реалістичне" порівняння:
На городі бузина така біла, як і я,
Хто йде, не мине, поцілує мене.
(Чубинський, 5. С. 9)
Взагалі у записах XIX ст. багато жартівливих паралелізмів на кшталт: "На вгороді будяк, ¦ Полюбив мене дяк ."; "Казала мати кури скликати . ¦ – Казала мати хлопці скликати .") та ін. Деякі з них з формального боку відповідають канону, а ось зміст мають гротескний, наприклад:
Котилися вози з гори,
Поламали спиці.
Питалися жонатії,
Де тут вечорниці.
(Грінченко, 3. С. 348)
Літературознавець побачив би в цих останніх прикладах феномен, описаний колись "формалістами": заяложений, "автоматизований" прийом пародіюють, що згодом зовсім його відкинути. Але ж це фольклор, де діють інші закони творчості, і "психологічному паралелізму" його заяложеність не завадила могутньо стимулювати творчі потенції складачів коломийок і частівок.
Одна з поширених форм цього прийому, т. зв. "заперечний паралелізм" (інколи його називають "слов’янською антитезою", хоч зустрічається не лише у слов’ян), на думку О. М. Веселовського, в українській пісні "менше розвинувся, ніж у великоруській". Це спостереження вимагає статистичної перевірки. У XIX ст. "заперечний паралелізм" зустрічається в ліричних та весільних піснях; навіть у консервативніших з погляду поетики епічних жанрах він зберігає свої позиції, а в баладі знаходимо часом і "подвоєння" його:
То не хмара вгорі зашуміла,
А в козака шабля задзвеніла:
Не в городі маківка бриніла, –
То в Марусі головка злетіла.
("Серед сад зелений стежечка лежала .")
В одному з варіантів думи "Втеча трьох братів з Азову" знаходимо подібну конструкцію, де перший рядок відтворює не тільки вигуки яничарів, що наздогнали втікачів, а й тупіт їх коней та звуки сутички:
Завантажити реферат