Два київські роки, які минули з часу вступу Володимира Винниченка на правничний факультет університету (серпень 1900 р.), і аж до появи в “Киевской старине” оповідання “Сила і краса” (осінь 1902 р.), були надзвичайно бурхливими в його житті. Вступивши до університету, Володимир Винниченко попав у вир подій, якими жив Київ. Студенство бунтувало проти політики уряду, брало участь у робітничих демонстраціях. 1901 р. 183 студенти Київського університету були виключені і віддані в солдати. Зіткнення молоді з владою, однак, не вщухли, тим паче, що студентський рух почав набувати рис організованості.
Загалом на зламі століть український національно-культурницький рух різко політизується. Молодь уже не задовольняється етнографізмом і суто просвітницькою роботою. Виникають українські політичні партії, які висувають демократичні гасла, заносять до програм ідею автономії України. Політичну моду визначає соціалістична ідея. В українських партіях вона поєднується з національно-політичними визвольними прагненнями. Ключовою постаттю в революційних процессах початку нового століття стає студент. Історик І. Лисяк-Рудинський з цього приводу дотепно зауважив: “На політичну сцену виходить тип революційного юнака з “Комуністичним маніфестом” в одній кишені й з “Кобзарем” у другій”. Ці слова наче про Винниченка сказані.
Найдивовижніше, що в 1902-1907 рр., віддаючись революційній роботі, провівши понад три роки в Лук’янівці, він чимало встиг зробити як літератор (а в 1905 р., між іншим, домігся ще й права скласти державні іспити в Київському університеті, успішно витримавши їх). У 1902 р. Винниченко надрукував два оповідання, у 1903-му – шість, у 1904-му – два, 1905-му – два, 1906-му – шість, 1907-му – сім.
Деякі з них вийшли окремими книжечками (“Боротьба”, “Суд”, “Салдатики!”, “Роботи!” – 1903 р.). Тоді ж у Львові було видано і першу прозову збірку молодого письменника – “Повісти й оповідання”. До її складу увійшло п’ять творів – “Боротьба”, “Антрепренер Гаркун-Задунайський”, “Біля машини”, “Сила і краса” та “Суд”.
А в 1906 р. київське видавництво “Вік” випустило ще одну збірку “вибраного” Винниченка під назвою “Краса і сила”. Саме на цю книжку відгукнувся Іван Франко, присвятивши їй статтю “Новини нашої літератури”, яка починалася радісно-здивованим вигуком: “І відкіля ти такий узявся?” – так і хочеться запитати д. Винниченка, читаючи його новели, яких в оцій книжці зібрано сім. Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, в суміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості, і відкіля ти взявся у нас такий? – хочеться по кожнім оповіданню запитати д. Винниченка”.
Утім, це був не перший відгук Франка на творчість прозаїка-дебютанта. У своїх літературних оглядах він і раніше прихильно оцінював його оповідання, відзначаючи “незвичайно багатосторонній, дужий талант та знання життя” і порівнюючи молодого Винниченка з Панасом Мирним.
Десь наприкінці 1905 р. велику статтю про прозу Винниченка написала Леся Українка (щоправда, бурхливі події не дали змоги завершити і надрукувати її). Морально і матеріально підтримував свого “хрещеника” Євген Чикаленко…
Таким чином, дебют молодого письменника мав добрий резонанс. Гостру полеміку з Винниченком критика поведе трохи згодом, після появи його п’єси “Шаблі життя” (1907 р.), з якої, власне, починався “новий” Винниченко…
2. На позвах з традицією: анатомія бунту (“Повія”, “Народний діяч”, “Сила і краса”).
Період літературного учнівства молодого письменника, треба думати, минув досить швидко. Між його юнацькою поемою “Софія” (“Повія”) та оповіданням “Сила і краса” (пізніша назва – “Краса і сила”) чималенька якісна дистанція. І якщо “Софія” писалася орієнтовно в 1899 р., а “Сила і краса” – на початку 1902-го, то можна тільки подивуватися зі стрімкого творчого зростання Винниченка.
У “Повії” він намагався продовжити добре-роздроблену попередниками тему “української трагедії” – нещасливої любові дівчини з бідного роду до панича (назвав же Теодор Драйзер “американською трагедією” історію загибелі двох молодих людей!). Сюжет поеми цілком традиційний. Наймичка Софія полюбила багатого. Простодушна й щира, вона засліплена своїм почуттям, тому гіркі застереження сільського парубка Миколи, який кохає її, хоч і породжують сумніви в дівочій душі, проте голос серця виявляється дужчим за голос розуму. Прийшла осінь, пани покинули село, а з ними подалася й Софія.
Настала осінь. Чорні хмари,
Мов поле чистеє отари,
Застлали небо. Почорнів
Зелений гай; із-за долини
Мороз повіяв, і будинок,
Панами кинутий, пустів.
А що ж Софія? За панами,
Вмиваясь гіркими сльозами,
Й собі покинула село.
Кінцівка першої частини поеми написана більш-менш вправно, хоч погане знання мови “русифікованим автором” (М. Марковський) дуже вже впадає в око.
У другій частині “Повії” Софія, яка напівзмерзлою знову прибилася в село, сповідається перед престарілим Миколою. Її точить “тяжкая болість”. Пани, остерігаючись лихої слави, віддали Софіїну дитину в “воспитательний” будинок, а саму її прогнали на вулицю, звідки якась жидівка відвела Софію в дім розпусти… Софія, проклинаючи панів, плаче над загубленою долею.
Винниченко ризикував бути зарахованим до числа Шевченкових епігонів. І річ не тільки у повторенні відомого мотиву зневаженого паничем дівочого кохання. Річ ще й у не вельми вмілому використанні ритміки, стилістичних конструкцій, строфіки автора “Катерини”.
Утім, учнівство Винниченка в поемі “Повія” помітне не лише з його наслідування Шевченка. Великою є залежність і від інших літературних зразків (“Бурлачка” І. Нечуя-Левицького, ”Повія” Панаса Мирного). Очевидно, це відчував і сам автор, оскільки його перші твори засвідчують цікаву суперечність: значна залежність від української літературної традиції супроводжується просто-таки відчайдушним намаганням позбутися цієї залежності, бажанням полеміки з традицією. Оповідання “Народний діяч” та “Сила і краса” досить характерні з цього погляду.
Можна припустити, що назва першого з них – патетична й піднесена. Насправді ж…
Винниченко використав поширену в українській літературі кінця ХІХ ст. сюжетну схему: панич, який під’їздить на вакації до батьків, зав’язує роман із дівчиною простого роду. У Михайла Старицького (драма “Не судилось”) усе завершується ситуацією, схожою на ту, в якій опинилася Шевченкова Катерина. Мотив спокушеної дівчини у Старицького домінує. Проте Винниченко, з усього видно, був знайомий із творами, де в центрі уваги авторів виявлялася постать молодого інтелігента-народника, змальована то в патетичному, то в іронічному ключі.
Від Радюка до Раденка – таким був спектр героїв цього типу, якщо мати на увазі в першому випадку повість І. Нечуя-Левицького “Хмари”, а в другому – повість Б. Грінченка “На розпутті”. І. Нечуй-Левицький ставиться до “націонала” Радюка з двоїстим почуттям: цей герой дорогий йому своїм українофільством і готовністю кинути виклик оточенню, але слів, декларацій у нього значно більше, ніж учинків; в самих же вчинках є щось наївне, бутафорське, поверхове. Нічого не виходить і з прекрасних намірів Гордія Раденка: Грінченко показав драму інтелігентських ілюзій, які, зіштовхнувшись із реальним життям, розвіюються, як дим…
Завантажити реферат