Сутність і види міжнародної міграції робочої сили

До негативних наслідків країни-експортера відносять насам­перед відплив високоосвічених та висококваліфікованих кадрів (так звана "втеча умів"). Якщо виходити з наведених вище оці­нок про середню вартість створюваної однієї складної робочої сили в США, яка в середньому перевищує 400 тис. дол., а інже­нера — до 800 тис. дол., то у випадку постійного виїзду з країни таких спеціалістів держава-експортер зазнає відповідних збитків по кожному емігранту. Ще більших збитків вона зазнає у разі виїзду за кордон кандидата або доктора наук, підготовка яких обходиться від 1 до 2 млн. дол.

Ця проблема не обминула і Україну. В останній час Президент країни, Кабінет Міністрів та НАН України прймають невідкладні заходи по поліпшиню умов праці та заробітної плати науково-технічного потенціалу нації, створення нових робочих місць .

2. Державне та наддержавне регулювання міжнародної міграції робочої сили.

Глобальні міграційні процеси робочої сили вимагають державного та наддержавного регулювання.

Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили —

сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на міграційний рух працездатного населення з метою його присто­сування до потреб національної економіки і насамперед для потреб розширеного відтворення крупного капіталу.

Ця сукупність форм і методів залежить від особливостей історичного розвитку країни, економічної кон'юнктури, умов відтворення. Так, у США в перші 140 років існування країни відбувалося освоєння величезних вільних територій, бракувало робочої сили. Тому імміграція с цю країну в той час була прак­тично вільною (здійснювалася без будь-яких обмежень).

З 1952 p. уряд почав регламентувати в'їзд мігрантів за такими критеріями:

1) суворий відбір мігрантів;

2) члени сім'ї емігрують разом з главою сім'ї;

3) значна питома вага осіб, які іммігрують на підставі родинних зв'язків;

4) відносна свобода вибору місця проживання й роботи;

5) значна частка іммігрантів, які після п'яти років перебування у країні отримують американське громадянство;

6) чимала частка іноземних громадян набуває ста­тусу біженців.

Отримання громадянства (а отже, працевлашту­вання в будь-якому штаті, в тому числі право займатися підпри­ємницькою діяльністю) через п'ять років закріплено за іммігран­тами. Водночас існує категорія не іммігрантів, які отримують право на працевлаштування на чітко визначений термін, по закінченні якого вони повинні виїхати з країни.

З-поміж методів державного регулювання міграції робочої си­ли важлива роль належить регулюванню кількісного та якісного складу мігрантів. Для регулювання кількості іммігрантів вико­ристовують показник імміграційної квоти, який розраховують і затверджують щороку. При цьому враховуються статево вікова струк­тура, рівень освіти, безробіття, наявність ринку житла та інші параметри. Так, у США в 1995 p. загальна імміграційна квота становила 675 тис. осіб. Із них родичі американців — 480 тис. (71%), 140 тис. (20%) — спеціалісти (в яких зацікавлені США) і 55 тис. — інші групи іммігрантів.

Якісний склад працівників-мігрантів регулюється процеду­рою визнання наявних у них документів про освіту або профе­сійну підготовку, роботу за спеціальністю, встановлення віково­го цензу (більші шанси на в'їзд мають молоді працівники), вра­хування національності (для забезпечення національної рівнова­ги), стану здоров'я, додаткові вимоги до певних професій і спе­ціальностей (наприклад, програміст повинен володіти прийня­тими у країні програмними заходами та ін,), врахування деяких якостей особистості (наприклад, характеру, якщо йдеться про в'їзд із певних країн). Водночас пріоритет віддається підприємцям, які хотіли б зайнятися бізнесом.

Країни-експортери робочої сили також намагаються вплива­ти на міжнародну міграцію працівників. Вони регулюють обсяги еміграції та якісний склад емігрантів (деяким із них відмовляють в еміграції через нестачу кваліфікованих і висококваліфікованих спеціалістів, за несприятливої демографічної ситуації); викорис­товують еміграцію як засіб залучення валютних ресурсів в еконо­міку країни (відкривають валютні рахунки з наданням вищих від­соткових ставок, створюють вигідніші умови для використання цих коштів, ставиться вимога про переказ у країну певної частки зарплати тощо, залучають частину коштів посередницьких орга­нізацій та ін.); країна-експортер намагається захистити права еміг­рантів за кордоном, укладаючи двосторонні угоди з країною-імпортером, використовуючи контрактну форму найму робочої сили для роботи за кордоном (яка повинна гарантувати певну заробітну плату, оплату проїзду, житла, медичного обслуговуван­ня тощо); організовують спеціальні установи, фонди, представ­ництва, аташе з праці при посольствах тощо, які приймають на­родні конвенції, угоди з трудової міграції, дотримання основних прав емігрантів, допомагають у забезпеченні їх медичними пос­лугами, житлом, навчанням дітей у школі (цим насамперед зай­маються спеціальні фонди).

Важливим засобом регулювання процесу трудової міграції є запровадження обов'язкового державного ліцензування діяльності організацій щодо найму працівників для роботи за кордоном. Ліцензію надають лише тим організаціям, які мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв'язки й можуть нести відпо­відальність (юридичну, матеріальну) за свої дії.

Процес регулювання міжнародної міграції робочої сили окре­мими країнами в сучасних умовах відбувається на підставі пра­вових норм і правил, зафіксованих у документах міжнародних організацій, насамперед МОП. При цьому держави, які ратифі­кували міжнародні конвенції, визнають пріоритет міжнародного права над національним.

МОП створена в 1919 p. У 1962 p. на 46-й сесії МОП було прийнято угоду про основні цілі та норми державної політики, в якій закріплювалися такі ж права мігрантів, як і корінних жителів, зокрема у сфері соціального забезпечення. Країни, які ратифікували цю угоду, зобов'язалися надавати мігрантам за місцем їх проживання соціальну допомогу (оплату медич­ного обслуговування, допомогу в разі безробіття, хвороби, інва­лідності, професійного захворювання тощо). У загальнішому плані визначається рівність мігрантів щодо національності, ре­лігії, статі тощо.

Захист прав мігрантів забезпечується через організацію без­платних служб для допомоги мігрантам. Ці служби надають їм необхідну інформацію, вживають заходів, які допомагають ви­їзду мігрантів та їх переміщенню, забезпечують переведення за­робітної плати й заощаджень на батьківщину, дбають про пись­мове оформлення трудових контрактів і дотримання прав міг­рантів на їх отримання (ці контракти передбачають термін най­му, умови та зміст праці, рівень заробітної плати і порядок її виплати), про рівність в отриманні мінімальної заробітної пла­ти, забезпечення права на освіту і здобуття кваліфікації (а та­кож її підвищення), участі в профспілках, працевлаштування й соціальне забезпечення.

3. Міжнародна економічна інтеграція

Процеси інтернаціоналізацію одиничного поділу праці, формування інтернаціональної вартості супроводжуються посиленням міжнародної концентрації вироб­ництва, міжнародною кооперацією та спеціалізацією тощо. В су­купності вони є матеріальною основою інтернаціоналізації вироб­ничих відносин (або відносин економічної власності) і господар­ського механізму, що, у свою чергу, детермінує процес інтернаці­оналізації соціальних, правових та інших надбудовних відносин.