Стан української мови в сучасній Україні

Кожний народ, держава дбають про престиж своєї мови - її авторитет у міжнаціональному та міжнародному спілкуванні. Престиж, або авторитет мови, як і народу, держави, залежить від багатьох чинників. Насамперед це виявляється в тому, які суспільні функції виконує мова, яку інформацію вона фіксує і передає, скільки людей нею користуються та інше. Престижу мови сприяє її державність і патріотичне ставлення до неї її носіїв. "Мова — залізний обруч, мова злютовує народ во­єдино", — так сказав ще 1820 року фінський письмен­ник Яакко Ютейні. Його заклик дав добрі сходи. Як відомо, ще 1917-го фінський народ таки вирвався з обіймів імперського орла і зажив своїм життям, без озирку на якихось там "старших братів". І як наслідок — нині у Фінляндії вельми високий життєвий рівень. Цьому, безумовно, сприяла висока національна свідомість, яку виколисувала й виколисує рідна мова.

Маємо ряд історичних фактів, що свідчать про престижність української мови.

У великому Литовському князівстві вона була державною мовою; як актова мова використовувалася в Молдавському князівстві; бахчисарайські хани листувалися нею з турецькими султанами. Українську мову вивчають у багатьох університетах світу, а з розвитком і утвердженням незалежності України зростає міжнародний авторитет української мови як державної.

Престиж мови залежить не від неї самої, а від її носіїв. На жаль, не всі українці усвідомлюють це. Тому українська мова в нашій державі стане престижною тоді, коли ми не будемо її соромитися, коли оволодіємо усім багатством її, навчимося гарно, виразно, правильно говорити по-українськи і будемо пишатися, що ми, українці, маємо таку чудову мову. А неукраїнці будуть відчувати задоволення від того, що володіють цією мовою, будуть шанувати її і тих, хто її створив. Але насправді бажане ще досить далеко від реального .

В одній із шкіл з українською мовою навчання молода вчителька надавала учням вказівки російською мовою. В цій школі з українською мовою навчання попит на українську мову був досить обмежений. Поза уроками (а бува й на уроках) вчителі спілкуються з учнями переважно російською. Директор школи, всі заступники директора навіть служ­бові наради проводять російською мовою. Це не викликає великого здивування. Здивування прийшло тоді, коли дізнаємося, що ця вчителька викладає і викладала раніше . українську мо­ву. На запитання чому вона, вчителька української мови школи з україн­ською мовою навчання, спілкується з учнями російсь­кою, вона відповіла: “Не завжди, інколи. А от з батьками спілкуюся переважно російською, бо більшість батьків української не розуміють. Та й яка у нас українська мова — суржик!”. Чи поважає вона свій предмет? Чи прагне до того, щоб учні найкраще засвоїли її предмет? Що вона робить, як мовник, щоб зменшити частку суржика? Хотілось запе­речити і щодо батьків, що не розуміють української мо­ви. Бо є багато прикладів, коли росіяни в Росії чи ті, що на якийсь час приїжджали в Україну і раніше ніде більше, як у піснях не чули української мови, самі проси­ли розмовляти з ними українською, інколи перепи­тували окремі слова,просили говорити повільніше і були задоволені з того, що розуміли близьку їм мову.

А чи може ця вчителька поставити себе поза неписаними правилами, що усталилися у цій школі, стати, так би мовити, білою вороною не хоче. Не відомо ж, як віднесеться до цього адміністрація не на словах, а насправді. Чи може ця вчителька, підлегла директору, завучу, які і наради проводять російською мовою, відважитися ігнорувати наочний приклад, що подає керівництво. Бо ж завуч свою позицію формулює чітко — «ми еще живи». Віктору Оржехівському доводилось спостерігати, як учень молодшого класу, звернувшись до завуча українською (може вперше в житті звертався безпосередньо до завуча) і отримавши відповідь російською, сам пере­ходив на російську, і дуже сумнівно, щоб він поза уро­ками ще раз звернувся до завуча або до інших в його присутності українською до кінця свого навчання в школі, в школі з українською мовою навчання. Та й для ін­ших учнів такий випадок був промовистим уроком. А скільки таких шкіл “з українською мовою навчання” по всій Україні? Скільки таких вчителів і завучів? Поки що безліч.

Російська мова посіла командні висоти і дуже винахідливо утримує їх. Можна, наприклад, побачити на дверях службового кабінету освітянського чиновника шільду українською мовою (посада, прізвище, ім'я, по батькові), а на його службо­вому столі, на підставці перед очима відвідувача — ро­сійською. Інформація? Про що?

Ось картинки з іншої сфери, теж державної. Теле­журналіст бере інтерв'ю у військового начальника. По­чинає українською мовою, а коли чує відповідь російсь­кою, то теж переходить на російську. Яку мету ставить така режисура? Не показати ж сумніви у здібностях на­чальника, мовляв, не здатний той начальник зрозуміти запитання українською мовою після стількох років життя в Україні та служби в Українській армії?

А ось молоді солдати після прийняття присяги діля­ться перед телекамерою своїми враженнями. Мова у них російська. Перше, що спадає на думку, серед них немає такого, хто вільно володіє українською мовою, а їхня рідна мова російська. А потім камера показує їх в колі рідних та близьких і чуємо, що всі вони спілкуються між собою чудовою українською мовою. Знаючи як го­туються такі «експромти», хочеться запитати у організа­торів телезйомки: чи не те вони хотіли підтвердити, що в армії має бути російська мова, українська — для дома­шнього вжитку?

Гірко читати свідчен­ня харківського учня Олексія Голозубова про те, як він «відчував страшну образу гніту і приниження», коли йому поставили умову: хочеш приймати участь в олімпіаді — переходь з українського в російський клас, «як невимов­не боляче пече дискримінація», як не сприймається все українське (ПЛ, N 6, 2000). Хіба б могли так чинити без підтримки? І це відбувається сьогодні.

Погано, коли загострюється мовна проблема. Але ситуація стає небезпечною, коли мовну проблему поши­рюють за її межі. Львівський екскурсовод, що проводив екскурсію з київськими школярами, чомусь торкнувся і мовної проблеми, і почав з упевненості про те, що ро­сійська мова в Україні таки стане державною, а закінчив відкриттям — раніше українців у Львові взагалі не було. Репліку про Данилу Галицького залишив поза увагою. Дивно було, коли цей екскурсовод, показавши в бік па­м'ятника І.Франку, обмежився словами — пам'ятник українському письменнику. Натомість про братство, членом якого є, говорив досить розлого, не раз протя­гом екскурсії звертався до цього. Учасники екскурсії, вчителі і учні, сприйняли цього екскурсовода з гумором. А якщо у частини львів'ян гумору не вистачить?

Шлях до порозуміння — повна відвертість, аналіз, правда до кінця. Говорять, наприклад, що в Швейцарії три офіційні мови. Це правда. Але без продовження во­на може стати напівправдою, що е не меншим злом, ніж неправда. Продовження ж в тому, що Швейцарія — кон­федерація кантонів. Кантони — це держави із своїми конституціями, парламентами, урядами, мовами. В ні­мецькому кантоні — мова німецька, у французькому — французька. Ретороманській мові надається державна підтримка, бо зникнення бодай однієї з суцвіття мов світу розглядається, як втрата для людства.