Характерні риси та особливості становлення багатопартійної системи в Україні

Багатопартійність є однією з суттєвих ознак розвиненої по­літичної системи суспільства й існує лише в демократичних країнах з чітким правовим регулюванням соціального і полі­тичного життя та з наявністю громадянського суспільства. У сучасному світі існують три типи багатопартійноі системи:

біпартизм (визначальну роль відіграють дві провідні партії, які, перемагаючи на виборах, почергово перебувають при владі); система «двох з половиною партій» (для отримання більшості в парламенті й сформування уряду одна з двох полі­тичних партій вступає в коаліцію з третьою); поліпартизм {наявність багатьох приблизно рівних за силою партій).

В Україні після розгрому більшовиками у 20-х роках усіх, за винятком КП(б)У, політичних партій, існувала лише комуністич­на партія України — республіканська філія КПРС. Зародження ж багатопартійної системи в Україні своїм корінням сягає гор-бачовської «перебудови» і «гласності» (1985-1991 рр.) й при­пало на рубіж 90-х років. Питання про етапи становлення ба­гатопартійності в нашій країні є досить дискусійним, але не викликає сумніву, що початок цього процесу припав на кінець 80-х—початок 90-х років.

У 1988 р. питання про заснування альтернативних КПРС політичних партій ще не стояло на порядку денному, але на­віть прийняття на початку літа Українською Гельсінською спіл­кою (УГС) спільної «Декларації принципів» виводило УГС з розряду традиційних правозахисних організацій. Восени 1988 р. у Спілці письменників України було висунуто ідею створення Народного Руху України за перебудову.

У 1989 — на початку 1990 рр. відбувалося становлення Руху й фактична легалізація політичного плюралізму. 16 лютого 1989 р. у газеті «Літературна Україна» було видруковано про­ект програми Руху, а вже у вересні відбувся установчий з'їзд НРУ. На перших порах Рух об'єднав представників різних по­глядів: від комуністів-реформаторів до анти комуністі в з УГС. Значну роль в популяризації ідей НРУ відіграли перші в Україні теледебати його лідерів з секретарем ЦК «ПУЛ. Кравчуком.

У березні —• квітні 1990 р. після виборів до Верховної Ради УРСР Демократичний блок України, де провідну роль відігра­вав Рух, створив у ній парламентську опозицію — Народну Раду. У квітні 1990 р. було проголошено створення Української республіканської партії (УРП), Української християнське-де­мократичної партії (УХДП), восени того ж року відбулися уста­новчі з'їзди соціал-демократів, селянських демократів, народ­них демократів, Народної партії, Партії «зелених», Партії демо­кратичного відродження України (ПДВУ), Демократичної партії (ДемПУ). У жовтні під тиском студентів та інших демократич­них сил Верховна Рада УРСР зняла статтю б Конституції про керівну і спрямовуючу роль КПРС в суспільстві. З КПУ, у якій утворилося реформістське крило «Демократична платформа», на грудень 1990 р. вийшли 220 тис. чол., а вступили лише 38 тис.

Після проголошення у 1991 р. незалежності України й за­борони за сприяння державному перевороту компартії біль­шість членів КПУ вступили до Соціалістичної партії України (СПУ), зареєстрованої у листопаді 1981 р., Селянської партії (СелПУ), що юридичне оформилася у березні 1992 р. та до новоутвореної у жовтні 1993 р. КПУ.

У другій половині 90-х років відбувалося становлення, ре­формування й перегрупування в партійних рядах. НРУ з широ­кого громадського руху набрав рис політичної партії з фіксо­ваним членством. Активізація партійної діяльності припала на час виборів до Верховної Ради (березень 1994 р.), коли кожна партія намагалася провести до парламенту якнайбільше своїх представників та симпатиків.

На сьогодні в Україні існують понад 40 політичних партій. Політологи розходяться у думках про те, як їх диференціюва­ти. Дехто традиційно намагається поділити їх на «правих», «лівих» та «центр», відносячи до перших «Державну самостій­ність України», Конгрес українських націоналістів (КУН), Орга­нізацію українських націоналістів в Україні (ОУНВУ), Соціал-національну партію України (СНПУ), Українську консервативну республіканську партію (УКРП), Українську національну кон­сервативну партію (УНКП), УРП тощо. До «лівих» вони відносять партії комуністичної орієнтації й прихильників союзу з росією: КПУ, Партія комуністів (більшовиків) України (КП(б)У), СПУ, СелПУ та інші. Відповідно ряд партій, у тому числі НРУ, ДемПУ, Ліберально-демократичну партію України (ЛДПУ), Народ­но-демократичну (НДПУ), Соціал-демократичну (СДПУ), Соціал-демократичну партію України (об'єднану) та ін. відносять до «центру». Такий поділ не можна вважати бездоганним й чимало партій не визнають своєї приналежності до тієї чи іншої групи.

У сучасній українській політології існує також думка про те, що у сучасних умовах поділ на «правих» 5 «лівих» є анахроніз­мом. !ї прихильники виділяють п'ять основних критеріїв дифе­ренціації політичних партій за їх ставленням до: ідеї незалеж­ності України; історії перебування України у складі Росії та СРСР; самої сучасної Росії й СНД; форми державного устрою України; організації влади й політичного режиму; цілей, форм і методів ринкових реформ.

Новим і, можливо, вирішальним етапом у становленні бага-топартійної системи в Україні стало прийняття нової Конститу­ції України й Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 р. Зокрема, останнім передбаче­но обрання 225 з 450 народних депутатів за списками канди­датів від політичних партій і виборчих блоків. Після закінчення терміну подачі документів для реєстрації, Центральна виборча комісія України постановила внести до виборчих бюлетенів по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу ЗО політичних партій і блоків. (При підготовці до друку цих матеріалів ще не були відомими результати виборів до Верхо­вної Ради України у березні 1998 р., тому, готуючись до іспи­ту, необхідно опрацювати підсумки виборів, зокрема ре­зультати, що їх здобули політичні партії і блоки).