Становлення державності незалежної України і конституційний процес. Історико-правовий аспект

“Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p.,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворен­ня в Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими доку­ментами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціаліс­тичної Республіки урочисто проголошує незалежність Ук­раїни та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення”.

Акт проголошення незалежності України, день прийнят­тя якого був незабаром проголошений національним свя­том, не був випадковим явищем, навіяним серпневим пут­чем. Прагнення до національного суверенітету випробува­но віками. Право самовизначення — право народу самому визначати свою долю. Акт проголошення незалежності Ук­раїни український народ прийняв, продовжуючи тисячоліт­ню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Отже, це не витвір політиків чи партій — це об'єктивна потреба, об'єктивний процес розвитку людства в сучасну епоху.

Прагнучи утвердження на території України загально­людських соціальних цінностей і благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до ува­ги, що на території держави проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листопада 1991 p. прийняла “Декларацію прав національностей Ук­раїни”.

Дуже важливим завданням молодої держави було ство­рення власних Збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати.

Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, вхо­дження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці громадян, Україна роз­почала перехід до ринкової економіки, визначила рівно­правність усіх форм власності.

2. Історичні предумови розвитку конституційного процесу в Україні.

Ідеї конституціоналізму в Укра­їні мають давні історичні вито­ки. Вони сягають часів Київ­ської Русі, коли на віче укла­далися договори між князем і народом, князем і дружиною що відображено, в різних редакціях "Руської Правди".

Пізніше особливу роль у формуванні конституційних ідей відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 р. В силу історичних причин вона не розглядала Украшу як цілко­вито самостійну державу, однак, запровадила низку демок­ратичних на той час державних інституцій.

У 1846—1847 pp. Г. Андрузький — один із членів Кирило-Мефодіївського братства підготував "Начерки Конституції Республіки". Більш докладний проект Кон­ституції України під назвою "Проэктъ основаній устава украинскаго общества "Вольный союзъ" — "Вільна спіл­ка" був розроблений у 1884 p. видатним українським вче­ним та політичним діячем М. Драгомановим. Відповідно до нього Російська імперія мала бути перетворена на де­централізовану федеративну державу на зразок США або Швейцарії.

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому номері ча­сопису Української народної партії "Самостійна Україна" під назвою "Основний закон "Самостійної України" — спілки народу українського". Цей проект уже передбачав цілковиту самостійність України.

Питання конституційного будівництва в Україні, ідеї національно-територіальної децентралізації Російської ім­перії висунуто і М. Грушевським у статті "Конституційне питання і українство в Росії", опублікованій у травні 1905 p.

Однак, незважаючи на значимість вказаних конститу­ційних проектів та науково-публіцистичних праць, навряд чи можна твердити про початок в Україні за тих часів са­мостійного конституційного процесу. Такий процес пови­нен мати відповідні соціально-економічні та політичні передумови, нормативну базу тощо. Із огляду на минуле, можна відзначити лише наявність відповідних ідеологічних передумов, що сприяли подальшому становленню і роз­витку в Україні вже саме конституційного процесу.

Демократично спрямований конституційний процес (а саме цим визначалися особливості розробки проектів конституцій України за умов російського самодержавства) не міг бути політичною реальністю у повному розумінні цього слова доти, поки цей устрій існував. Уся ця політико-ідеологічна діяльність мала суттєве значення з точки зору підготовки відправних позицій для запровадження та дії майбутньої демократичної Конституції вільної України.

Початок реального конституцій­ного процесу в Україні пов'яза­ний із поваленням самодержав­ства і організацією у перших числах березня 1917 p. Центральної Ради.

Продовжуючи за принципово нових умов демокра­тичний конституційний процес, ми повинні не тільки кри­тично ставитися до тих негативних ідейнних перекру­чень демократичної конституційності, які мали місце за радянських часів, а й зважати на найголовніше за револю­ційної доби — на пошук шляхів економічного, політич­ного, соціального і духовного звільнення, на глибокі теоре­тичні розробки питань узгодження соціальних, націо­нальних та конфесійних інтересів, які свого часу були сфальсифіковані, вилучені з наукового обігу, із сфери практичної політики. Тому нині слід неупереджено про­аналізувати ті історичні документи, які започаткували кон­ституційний процес в Україні після повалення самодер­жавства.

Підгрунтя становлення української державності за­клали універсали Центральної Ради, перший з яких було прийнято у червні 1917 p. Він розглядався як "статут авто­номії України", здійснюваної за принципом: "Українські справи вирішують Українські Збори (Сойм), загальноросійські — Центральне Російське Правительство". Однак ці демократичні ідеї були відхилені російським Тимчасовим урядом і Центральна Рада звернулася до населення Украї­ни із закликом встановити нове життя, обіцяла прийняти нові закони.

Суттєве значення на той час мала і Декларація Гене­рального Секретаріату Центральної Ради від 27 червня 1917 p., тобто Декларація першого українського уряду. Го­ловне її завдання полягало у трансформації моральної влади, яку мала Центральна Рада, у публічно-правову з чітким розмежуванням повноважень кожного секретарства (міністерства) щодо управління відповідними галузями на­родного господарства.

До певного часу, зазначалося в Декларації, головним завданням Центральної Ради було об'єднання української демократії на засадах лише національно-політичних дома­гань. Однак економічне й соціальне становище потребува­ло відповідних управлінських дій, які й було зроблено Ге­неральним Секретаріатом Центральної Ради.