Економічною основою тогочасного суспільства було натуральне господарство, що не створювало необхідних передумов для об’єднання.
Передумовою розпаду Київської Русі, постійним джерелом внутрішніх проблем були величезні її розміри. До її складу входили різні племена, які так і не склали єдиної народності в межах країни і були об’єднані тільки владою великого князя та церкви.
Вже після смерті Ярослава Мудрого (1054) Київська держава все більше ослаблюється і роздроблюється на мало або зовсім не пов’язані між собою феодальні князівства. Єдність Київської держави послаблювалася складним порядком престолонаслідування в князівському клані Рюриковичів, що породжував усобиці. З метою їх усунення перед лицем половецької загрози у 1097 р. в Любечі під Києвом князі зібралися на свій перший з’їзд. Вони уклали угоду, за якою спільна доти “вотчина” розпадалася на три відокремлені “вотчини” старших ліній Ярославового дому – Ізяславичів, Святославичів І Всеволодовичів. Так був уперше проголошений принцип спадкового володіння підвладними територіями: “Кождо да держить отчину свою”. Але постанови Любецького та наступних князівських з’їздів: Витичівського 1100р., Золочівського 1101 р. та Долобського 1103 р. – виявилися безсилими приборкати князівські чвари.
Після смерті київського князя Святополка і повстання киян у 1113 р. великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах (1113-1125). Зробив він це не насильно, а на запрошення київських бояр, тим самим уникнувши порушення постанови Любецького з’їзду. Зайнявши великокнязівський стіл Мономах зумів відновити політичну єдність більшості руських земель. Централістську політику продовжував також його син Мстислав (1125-1132). Але йому випало бути останнім з київських князів, при яких Київська держава зберігала свою єдність.
3.2. Розпад Київської Русі
До середини ХІІ ст. на території колишньої Київської Русі сформувалося близько 15 князівств, кожне з яких жило самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старійшинство великого київського князя. На початку ХІІІ ст. поняття старійшинства взагалі зникає.
Тридцять п’ять років (1146-1181) проходять в постійних змінах князів та майже безперервних війнах за Київ, дуже негативно вплинувших на добробут міста та землі, тим паче, що деякі претенденти (із династій чернігівської та суздальської) запрошували у союзники половецьких ханів у своїх походах на Київ, і ці напади половців розорювали землю. Декілька разів Київ зазнає більш або менш сильних погромів.
Київ і Київська земля взагалі в продовженні ХІІ ст. швидко приходять в занепад. Багато причин сприяло цьому. Тюркська міграція підірвала добробут полянської землі; за винятком північного кута вона декілька разів перетворювалася в пустелю; населення відливало, господарство було в розладі; і цей занепад добробуту землі відбивався на її старій столиці. Торгівля дуже терпіла від занепаду південних і східних торговельних шляхів, на яких рух був якщо не припинено зовсім, то зв'язано з великими труднощами і взагалі ослаб після того як тюркські орди затвердилися в степах і витіснили звідти слов'янське населення. Відособлення земель колишніх провінцій Києва, що розвинули в собі свої власні центри і що відтягли значну частину військово-торгового класу, цієї “Русі", що неподільно тяжіла раніше до Києва, впливало також на ослаблення останнього. І в довершення всього пів століття безперервної смути, воєн за київський престол, розорення землі і самого міста. Багатство і блиск Києва почали зникати, а це, в свою чергу, відбивалося і на його політичній ролі.
У першій половині ХІІІ в. Київ повністю відходить на другий план. Найсильніші і більш далекоглядні князі вже нехтують ним як позицією безнадійною і створюють нові політичні центри. Боротьба за Київ йде далі, але борються за нього тільки менш значні князі. Нарешті, нова азіатська навала монголо-татарської орди в середині ХІІІ ст. остаточно підриває всяке значення Києва і руйнує державну організацію землі, дезорганізує князівсько-дружинний лад на всьому просторі предстепного середнього Поднепровья.
Користуючись загальною панікою, зробленою татарами в 1240 р. населення і особливо міські общини починають розбивати рамки князівсько-дружинного ладу. Земля, розкладаючись на окремі общини, що керуються своїми дрібними князями або радою старців, поверталася до старого стану суспільної роздробленості, що передувала утворенню централізованої Київської держави.
Заключення
Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відігравала велику роль як в історії східнослов’янських народів так і в світовій історії. Утворення великої і сильної Давньоруської держави сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, значно посилювало їх у боротьбі з зовнішніми ворогами.
Економічна та військова могутність, активні виступи на міжнародній арені висунули її в число провідних країн середньовічного світу. Успішно відбиваючи напади степових кочівників, Русь відіграла роль щита, який прикрив західно-європейську цивілізацію зі сходу. Стародавня Русь мала великий авторитет і вплив на міжнародній арені і її втручання в той чи інший конфлікт бувало досить, щоб стримати його.
Київська Русь мала високий рівень економічного розвитку. Високопродуктивними були землеробство і скотарство, ремесла і промисли, а енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Руські люди створили багато духовну і матеріальну культуру.
Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів.
Перелік літератури.
1. “Історія України”. Посібник. За ред. В.А.Смолія, - К., 1997
2. “Історія України”. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей. – Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998
3. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. – 2-е изд. – К.: Лыбидь, 1991.
Завантажити реферат