Виникнення уніатства

Виховуючись у польських та закордонних католицьких, зде­більшого єзуїтських школах, пов'язані з польськими шляхетни­ми родами сімейними та шлюбними узами, приваблені польським державним і культурним життям, представники українських маг­натів і шляхетських родів у кінці XVI — на початку XVII ст. масово приймають католицизм і стають поляками. Синів рев­них поборників православної віри 1590 р. бачимо в 1620—1630 рр. уже ревними католиками, далекими від будь-яких національ­них українських інтересів. М.Смотрицький у своєму «Треносі» 1610 р. проспівав справжню надгробну пісню українській арис­тократії, перелічивши нескінченний ряд магнатських та шля­хетських українських родів, котрі позбулися своєї національності та національної релігії.

Без магнатів-братчиків і покровителів, при легалізованому пе­реважанні католиків, міщанські братства виявилися безсильни­ми у захисті православної церкви і національних інтересів. І ось у такому критичному становищі прибічники православ'я зверта­ються по допомогу до нової сили, викликаної до життя соціаль­ними та економічними процесами, — козацтва. Вони закрива­ють очі на мало їй симпатичний соціальний характер цієї сили і, вбачаючи в ній тільки опозиційну силу, але спільну за націо­нальністю і віросповіданням, шукають у неї підтримки.

Ще від часу Брестського собору виник антикатолицький ко­зацький рух під проводом Северина Наливайка, а потім гетьма­на Петра Сагайдачного. Цей рух мав велике позитивне значення для всієї Південно-Західної Русі. Із Львова та Вільно центр бо­ротьби за стару релігію переноситься в Київ. При підтримці ко­зацтва київське духовенство і міщанство дають відсіч уніатській ієрархії. Київська лавра, древній Печорський монастир завдяки новим діячам із Галичини, таким як Плетенецький, Копистен-ський та ін., перетворюється у великий центр церковно-націо­нальної діяльності. Поряд з ними в 1615 р. засновується брат­ство^ до якого і записується козацький гетьман Петро Сагайдач­ний з усім військом запорозьким, і воно швидко посідає місце в культурному й релігійному житті українського народу.

Під захистом козацького війська у 1620 р. відновлюється пра­вославна ієрархія і тримається доки уряд не був змушений виз­нати її існування. Відновлення православної ієрархії було здійсне­не патріархом Єрусалимським Феофаном в 1620—1621 рр. і мало важливе значення для православної церкви. З кончиною єпис­копа Перемишльського Михайла у 1610 р. православна церква залишилася з одним архієреєм — єпископом Львівським Єре-мією (Тісаровським). Після його смерті уряд Сигізмунда III од­разу ж проголосив би православну церкву позбавленою єписко­па, тобто неіснуючою. Ось чому патріарх Феофан призначив у Києві єпископа, якого «православні оцінили як великий дар провидіння Божого, спасительний дар Святого Духу».

Уряд Речі Посполитої тільки в 1632 р., після смерті головного ініціатора унії польського короля Сигізмунда III, потребуючи допомоги з боку козаків, в «Статтях заспокоєння громадян Ко­рони і Великого князівства Литовського, народу грецької релігії» визнав за православними права на Київську митрополію і чотири єпархії: Львівську, Луцьку, Перемишльську і Мстиславську. Саме тоді король Владислав IV пожалував стверджувальні гра­моти Віденському, Львівському, Люблінському, Мінському та іншим братствам. На виборчому сеймі в листопаді 1632 р. пра­вославні посли обрали Києво-Печерського архімандрита Петра (Могилу), видатного діяча української культури, митрополитом. З ім'ям цієї людини пов'язане заснування Києво-Могилянської академії, яка протягом XVII—XVIII ст. була вищою українською школою, про яку знали в Європі. Петро Могила опікувався пись­менниками й митцями, сприяв розвиткові друкарства.

Проте за 36 років свого існування Брестська унія зміцнила на Україні польську шляхту, посилила процес денаціоналізації час­тини української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтських школах та колегіях, переходила в латинство, полегшуючи собі доступ до заняття вигідних посад. Так сини одного із натхненників і ста­ранного провідника унії на Україні і в Литві — Іпатія (Потія), користуючись прихильністю папи Климента VIII до їхнього бать­ка, здобули освіту в латинських школах і стали католиками, а не уніатами. Не тільки діти Іпатія обрали такий шлях. Це було ха­рактерно, як ми вже зазначали, для певної частини української шляхти.

Значною мірою, особливо напочатку, унія впроваджувалася і підтримувалася шляхом тиску, насильства з боку католицьких властей, а також польських і спольщених українських поміщиків, уніатських єпископів та духовенства. Тому селянсько-козацькі повстання проти соціального та національного гноблення, про­ти спроб знищити православну церкву проходили під гаслом боротьби за козацькі вольності і захист православної віри. Коли козаки, які перебували у Прусії, довідалися, що існує задум «при­вести усіх їх із грецької віри в унію», вони заявили: «Всі ми, скільки нас не є в польському війську в Прусах, для захисту нашої святої віри готові пролити нашу кров .» (Орловский П.Й., протоиерей. Киевский Церковний Собор, 1629//Тр. Клев. Ду-ховнойАкадемии, 1905. —Август. — С.651). Отже, уніатські плани короля не здійснилися: собор, що був скликаний для розв'язан­ня цього питання, не відбувся. Православну віру було збережено «завдяки втручанню козаків і протестові київських мирян».

Боротьба проти унії не припинялася. Безрезультатні повстан­ня 1637—1638 рр. зміцнили в широких народних масах на Ук­раїні усвідомлення необхідності єднання з єдиновірними і єди­нокровними народами, що мало велике значення для успішного проведення визвольної війни 1648—1654 рр. Розгортанню на­родно-визвольної боротьби на Правобережній Україні, піднесенню національної свідомості народних мас сприяла також все-зростаюча роль Києва.

У розісланих в травні 1648 р. відозвах гетьмана Богдана Хмель­ницького теж лунав заклик до тих, кому «мила віра благочести­ва, поляками в унію обернена», боротись проти унії, згуртовува­тися навколо народного вождя «на добрих конях, із справною зброєю невідкладно і встати мужньо і безбоязно; при всемо­гутній допомозі Божій, проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів». (Беднов В. Православная Церковь в Польше й Лит­во по Сборникам законов. — Екатеринослав, 1908. — С.298 — 299). Унія для Б.Хмельницького, котрий добре розумів її кінце­ву мету, поділяв нетерпиме ставлення до неї значної частини українського народу, була зрадою віри й народу, його свободи і святині заради спокою і вигід віровідступників.

Визвольна війна 1648—1654 рр. завдала досить відчутного уда­ру по унії — уніатська церковна організація фактично розпала­ся. Вона поволі відновлювалася тільки на тих українських зем­лях, які залишилися під владою феодальної Польщі. Так, згідно з Андрусівським договором 1667 р., Правобережна Україна, крім Києва., перейшла під владу шляхетської Польщі, котра зобов'я­залася не обмежувати «грецько-руську» релігію. Тільки на Гали­чині, на Волині і Поділлі польська влада була відносно міцною, однак і тут унія не набуває значного поширення до кінця XVII ст. Наприклад, Перемишльська єпархія переходить до унії в 1692 р., Львівська —в 1700 р., Луцька —в 1702 р. На 1720 р. уніатська церква в Польщі мала в своєму складі також Холмську, Полоць­ку і Пінську єпархії.