Державний устрій в другій половині XIX ст.

Другою інстанцією для окружних судів були судові палати, що складалися із департаментів цивільних і кримінальних справ (голо­ва і члени їх призначалися царем за поданням міністра юстиції). До округу судової палати входили декілька губерній. В Україні функ­ціонували три судові палати — Київська, Харківська та Одеська. Палата була апеляційною інстанцією для усіх кримінальних справ, розглянутих в окружних судах без присяжних засідателів. Крім того, судова палата розглядала як перша інстанція справи про державні та посадові злочини. В цьому випадку судочинство здійснювалося з участю коронних суддів і станових представників.

Протягом 70—90-х pp. XIX ст. створена по реформі 1864 р, система загальних судів зазнала істотних змін, які сталися у юрис­дикції ланок цієї системи. Серйозних обмежень зазнали, закладені в основу судових статутів від 20 листопада 1864 p., принципи судоустрою та судочинства (деякі з них були фактично ліквідовані). На початку 70-х pp. в міру посилення революційного руху і збіль­шення через це кількості політичних процесів, із судових статутів послідовно виключалися положення демократичних інститутів. Реакція в галузі судочинства найбільш чітко виявилася у встанов­ленні особливого порядку розгляду справ про державні злочини. Цю лінію було продовжено урядом.

За Положенням про губернські та повітові земські установи 1864 р. в Україні було створено органи земського самоврядування. Земства були введені лише в шести південних та лівобережних губерніях. В Правобережжі, де частина поміщиків польського по­ходження брала участь в національно-визвольному русі, реформу було здійснено лише в 1911 р.

Земство складалося із губернських та повітових земських збо­рів та їх виконавчих органів — губернських та повітових земських управ. Члени земських зборів — гласні обиралися по трьох вибор­чих фупах — куріям. Виборчим правом володіли тільки особи, які мали певне суспільне становище (при цьому вирішальне значення мав майновий ценз). Гласні повітових зборів обиралися на трьохрі-чний строк на з'їздах повітових землевласників, міських виборців і виборних від сільських громад.

До першої виборчої курії входили повітові поміщики, які, володіли землею певних розмірів (вони встановлювалися залежно від місцевості — від 200 до 3000 десятин), а також промисловці та, торговці, котрі мали підприємства вартістю не менш 15 тис. крб., або торговий оборот в 6 тис. крб.

У другій — міській — курії виборчі права одержували городя­ни, які мали купецькі свідоцтва, власники торговельно-промисло­вих підприємств у межах міста з оборотом не менш 6 тис. крб., а також власники нерухомого майна вартістю від 500 до 3 тис. крб. (залежно від розміру міста).

У третій — селянській — курії виборчим правом користувалися всі селяни — домохазяї, але вибори тут були двоступеневі. Спочатку на волосних сходах обиралися представники повіту, які потім оби­рали гласних повітових земських зборів. Хоч третя курія була самою численною, кінцевий результат виборів виявлявся не на користь селян.

Вибори в губернські земські збори здійснювалися гласними повітових зборів.

Наслідком запровадження системи нерівних виборів стало явним переважання в земствах дворян-поміщиків. Навіть у тих випадках, коли перемогу на виборах здобували селяни, вони не мали можливості нею скористатися. Характерним є такий приклад. У Бобринецькому повіті Херсонської губернії через відмову дворян балотуватися в земську управу були обрані тільки селяни.-Але в зв'язку з неписьменністю вони були вимушені визнати, що вести діловодство не зможуть. Це стало підставою для призначення нових виборів.

Функції земських установ обмежувалися місцевими господар­ськими та деякими культурними питаннями: вони доглядали за станом шляхів сполучення (ремонтом доріг і мостів місцевого значення), займалися організацією медичного обслуговування на­селення, будівництвом і матеріальним забезпеченням шкіл, нала­годженням поштового зв'язку тощо. Земські установи були корис­ними для суспільства. Але повному розгортанню їх діяльності зава­жало те, що земства перебували під жорстким контролем урядових органів в особі губернаторів і місцевої поліції. Губернатор міг припинити будь-яку постанову земства з мотивів порушення зако­нів або невідповідності її державним інтересам (ці підстави тлума­чилися по-різному). Не маючи адміністративних прав і відповідно­го апарату, земські установи реалізовували свої рішення через державні органи, головним чином поліцію.

Навіть такі, багато в чому безправні установи, царат вважав небезпечними. Вже з 1866 р. на них було розгорнуто гоніння. Послідовно обмежувалися матеріальні можливості земств, поступо­во зменшувалися їх фінансові кошти. Реакційне дворянство вима­гало ліквідації земств, які часто були центрами ліберальної опозиції Уряду.

В доповідях багатьох губернаторів висловлювалася думка, що земські податки дуже важкі для населення, а зібрані кошти витра­чаються неправильно. В проурядовій пресі було розпочате активне цькування земських установ. Однак ліквідувати земства уряд не наважився. Проте удар по земським установам було нанесено — контрреформа 1890 p. внесла зміни у виборчу систему. Три курії збереглися, але в першій було введено становий принцип — обира­ти і бути обраними могли тільки поміщики-дворяни (потомствені та особові). Зміни зачепили і селянську курію: віднині селяни обирали тільки кандидатів у повітові земські збори. Далі все зале­жало від губернатора, який з числа обраних кандидатів призначав гласних. Отже, контрреформа сприяла дальшій впливовості дворян в земствах, посилила урядовий контроль над ними.

Розвиток капіталізму, зростання міст змусили царат піти на поступки і в галузі міського самоврядування. Формально у 60-х pp. XIX ст. зберігало силу Міське положення 1785 p., яке мало яскраво визначений становий характер. Фактично воно давно не діяло, оскільки міськими питаннями відали державні урядовці (вони спе­ціально вводилися до складу шестигласних дум).

Міську реформу було розпочато після затвердження царем 16 червня 1870 p. Міського положення. В першу чергу воно мало вводитися в дію у дев'яти губернських і прирівнених до них містах України. В інших містах реформа проводилася на розсуд міністра внутрішніх справ з урахуванням місцевих особливостей. На Одесу дія Міського положення з деякими змінами була поширена особли­вими Правилами, затвердженими 20 червня 1872 р., а на західні губернії — спеціальним законом від 29 квітня 1875 p.

Процес проведення міської реформи в Україні розтягнувся на 14 років. Врешті-решт міське управління було реформоване у 135 містах і посадах, а переформованим воно залишилось у 25 містах і посадах, в тому числі в усіх восьми приватно-власницьких містах Правобережної України. Цей процес не був однорідним: якщо на більшій частині України реформа проводилась у стислі строки (часто-густо не враховувалось навіть бажання більшості городян), то на Правобережжі, навпаки, уряд, виходячи в першу чергу з політичних міркувань, здійснював реформування поступово, почи­наючи з тих міст, де "не видається це шкідливим і небезпечним у політичному відношенні".