Державний лад в Київської Русі

Дружина була ядром війська. У перший період існування Київської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружин­ники постійно перебували поруч з князями, жили з ними, поділяли їх інтереси, в усьому допомагали їм. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Верхівка дружинників спрямовувала діяльність князя. Літопис розповідає, що Володимир Святославич "любя дру­жину и с ними думал о строе земелнем и о уставе земелнем".

Основний контингент дружини — родова знать, але усякий, кого князь вважав цінним у ратній справі і пораді, міг бути вклю­чений до складу дружини. Із рядів старшої дружини виходили найбільш важливі представники князівської адміністрації — посад­ники, тисяцькі та інші.

Молодші дружинники ("отроки", "пасинки", "дитячі") пос­тійно знаходилися при дворі князя, зближуючись зі слугами. З молодшої дружини виходили охоронці князя, а також призначалися нижчі посадові особи.

Представники верхівки старшої дружини з часом стали нази­ватися боярами. У договорі Олега з Візантією 911 p. говориться, що він підписаний від імені "бояр його світлих". Боярами іменували у першу чергу членів старшої дружини, які дістали не тільки велику суспільну увагу, але й певну самостійність. З поглибленням та розширенням феодального процесу вони осідали на землі, відрива­лися від князівського двору, перетворювалися у землевласників. Бояри створювали свої дружини. Відносини між ними і князем з часом переростали у васальні. Отже, колишні дружинники князя, перетворюючись у феодалів-васалів приводили на війну свої дружи­ни, феодальні ополчення, що складалися з міського населення, слуг, холопів і залежних селян.

Народні ополчення були головною силою війська. Вони ком­плектувалися у період воєн з зовнішнім ворогом, у випадках загрози вітчизні.

До воєнних операцій князі залучали також іноземні наймані загони. Ці військові частини складалися з варягів, фінських і тюркських племен. Літописи, розповідаючи про похід князя Олега в 907 р. на Візантію, повідомляють, що він взяв з собою "множес­тво варяг, и словен, и чудь, и кривичи, и мерю, и древляны, и радимичи, и поляни, и север, и вятичи, и хорвати, и дулебы, и тиверци".

Військо ділилося на тисячі, сотні, десятки. Пізніше його стали ділити на полки.

Церква. Представники феодального класу, і перш за все сам великий київський князь як глава держави, добре розуміли силу ідейного впливу релігії на людей і намагалися використовувати її в інтересах свого класу. Так, у системі заходів, спрямованих на зміцнення Давньоруської держави, велике значення мала релігійна реформа князя Володимира Святославича, який запровадив (близь­ко 988 р.) на Русі християнство як державну релігію. Дохристиян­ська релігія слов’ян, яка відображала ідеологію первіснообщинного ладу, з виникненням класів і держави була неспроможна сприйняти нові умови суспільного життя і виконувати таку функцію релігії, як посвячення служінню феодальному устрою.

У народі християнство поширилося не зразу. Введення нової релігії з самого початку зустріло опір простого люду і вимагало примусових заходів з боку держави. Спочатку християнство прий­няло князівське оточення, а вже потім — народ.

Введення християнства на Русі сприяло виникненню в країні могутньої і розгалуженої церковної організації .

Досить швидко давньоруська православна церква також стала великим феодалом. Під патронатом церкви опинилася значна кі­лькість людей, що в кінцевому рахунку призвело до встановлення феодальної залежності. До них, крім служителів церкви, належали деякі категорії мирського населення — "задушні люди", тобто селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, персонал, який обслуговував церковні та монастирські богадільні, разом з людьми, котрі жили в них, і, нарешті, ізгої, що віддавалися церкві цілими селами. На користь церкви ще за князя Володимира Святославича була встановлена десятина — десята частина з доходів князя. Великі прибутки церковники одержували також з монастирських вотчин. Важливими були церковні права, що надавалися церкві князівською владою. Єпископам доручався нагляд за точністю торговельних мір і вагів — контроль, який став джерелом значних доходів церкви.

Запровадження в Київській Русі християнства як державної релігії було подією неоднозначною. Органічно поєднавшись з фео­дальною державою, християнство, наприклад, сприяло розвитку зв’язків Русі з країнами середньовічної Європи, Візантією. Разом з тим воно сприяло розвитку культури, писемності. Боротьба за утвердження християнства супроводжувалася розпадом дохристия­нської культури . Християнство плідно вплинуло на мораль ран­ньофеодального суспільства Давньоруської держави. Церква актив­но і наполегливо добивалася пом’якшення стосунків між людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, сороміцькі слова, ба­гатоженство.

Як носій ідеї єдиної держави і церкви на Русі, виразник патріотичних традицій, християнський клір об’єктивно створював грунт, на якому визрівала національна самосвідомість, що за сере-дньоріччя знаходилась завжди у синкретичній єдності з релігійними поглядами .

Судові органи. У Київській Русі суд не був відділений від адмі­ністрації. Він будувався на класовій основі і захищав перш за все інтереси пануючих верхів давньоруського суспільства. У ролі судді в першу чергу виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б однією з сторін були представники феодальної знаті. Про суд князя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Про князя як суддю свідчать, наприклад, статті Руської Правди, котрі забороняли мучити смерда і огнищанина без "княжа слова" (ст. 33 Кр. Пр., ст. 78 Пр. Пр.). Закуп міг піти "жалітися до князя і до суддів" (ст. 56 Кр. Пр.). Суддею виступив князь Ізяслав: він виніс вирок дорогобужцям, які убили старого конюха біля стада (ст. 23 Кр. Пр.). Найбільш важливі справи князь вирішував разом зі своїми боярами. У Руській Правді згадується також звичайне місце суду — "княж двір" (ст. 40 Пр. Пр.).

Судові функції, крім князя, здійснювали і представники міс­цевої адміністрації — посадники, волостелі та їх помічники (ст. 41 Кр. Пр., статті 9, 10, 20, 74, 86, 107, 108 Пр. Пр. та ін.).

У Київській Русі активно йшов процес становлення вотчинно­го суду. Це був суд землевласників над феодально залежним насе­ленням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Ви­никнення вотчинного суду пов’язано зі зростанням великого зем­леволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Про ці суди згадується у літописі і грамоті новгородського князя Мстисла­ва Володимировича Юр’єву монастирю 1130 р.

Існував у Київській Русі і так званий общинний суд. Але про його діяльність в умовах феодальної держави не варто говорити. Про общинний суд Руська Правда досить виразно згадує тільки у ст. 15 Кр. Пр., де йдеться про пережиток давнього общинного суду ("извод пред 12 человека").