Автономія України у другій половині XVII ст.

Фактичне становище феодалів України не відрізнялось від становища російських феодалів, проте, вони прагнули і юридичне зрівнятися з останніми. Вже гетьман Брюховецький домігся чина боярина, а члени його посольства в Москві (500 старшин) були пожалувані у дворяни (Московські статті). За Глухівськими стаття­ми цар пообіцяв надавати дворянське звання за поданням гетьмана. Крім того ці статті підтвердили колишні вільності феодалів, а також пожалування, які вони одержали від Б.Хмельницького.

Після відновлення землеволодіння польської шляхти на Пра­вобережжі за Гадяцьким трактатом їй дозволили повернутися в Україну, де вона була зрівняна у правах з українськими феодалами.

Реєстрове козацтво. В другій половині XVII ст. їх число то зменшується, то збільшується. Якщо за Березневими статтями ре­єстр був обмежений в 60 тис. козаків, то за Глухівськими статтями він нараховував лише ЗО тис.

Реєстровці звільнялися від податків, військових постоїв. У 1674 p. гетьман І.Самойлович домовився з царським урядом, що останній не відбере козацьких вільностей, не називатиме реєстров­ців "мужиками", що російські війська не будуть розміщуватись у дворах козаків і брати їх у провідники. Реєстровці мали право " .держати вино, пиво і мед, а продавати вино бочкою на аренди і куда хто хоче, а пиво і мед вільно продавати гарцом .". Належ­ність до реєстрового стану не передавалася у спадщину. Тому у Глухівських статтях містився пункт, щоб ніхто не відбирав козаць­кого майна в удов і дітей козацьких.

Селяни-посполиті. Наприкінці XVII ст. становище селян стало помітно погіршуватися. Феодально залежний селянин був зобов'я­заний "звиклим послушанием". Основні його обов'язки полягали у сплаті ренти феодалові та податку у військову казну — "общевойс­ковую скарбницу". Податки йшли на утримання адміністрації та війська. Частина їх передавалася до царської казни, розмір якої постійно зростав.

Українське селянство, як у попередні роки, повставало проти своїх гнобителів. У 1687—1689 pp. ряд селянських виступів охопив усе Лівобережжя. Нерідко селяни України та Росії виступали разом. Запорожці, очолювані отаманом Сірком, брали участь у повстанні С.Разіна.

М.Грушевський вважав, що саме через посилення феодально­го гноблення селяни України не підтримали старшинсько-шляхет­ські кола у їх прагненні зберегти незалежну Україну.

Політичний устрій. В організації української державності в період, що розглядається, відбувається ряд змін.

По-перше слід відмітити, що була відкинута спадковість геть­манської посади та влади. Після смерті Б.Хмельницького його сина Юрія було усунуто від гетьманства. Гетьманом став генеральний писар І.Виговський. Ю.Хмельницький був обраний гетьманом вже в загальному порядку, після втечі Виговського до Польщі.

t у подальшому деякі гетьмани (Д. Многогрішний, І.Самойло-вич) намагалися зробити посаду гетьмана спадковою, але зустріли рішучу відсіч старшини.

Гетьмана обирала загальновійськова (чи козацька) рада. У ній мав брати участь весь козацький стан. Зрозуміло, що це було можливим лише у виняткових випадках, наприклад, в умовах воєн­ного часу. Саме у такій обстановці в 1687 р. у військовому таборі під Коломаком було скликано раду, в якій брало участь 2 тис. козаків. Рада обрала гетьманом t. Мазепу. Найчастіше гетьмана обирала старшинська рада (збори генеральної старшини, полковни­ків і сотників). Так були обрані Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович.

Відомі випадки, коли гетьмана обирала, так звана, чорна рада, тобто рада генеральної старшини з участю представників від інших станів. Ю.Хмельницький у жовтні 1659 p. був обраний гетьманом на чорній раді. До речі, за війтами міст, наділених магдебурзьким правом, теж визнавалося право обирати гетьмана.

Для обрання в гетьмани певне значення мала підтримка кан­дидата Запорізькою Січчю, хоча ні вона в цілому, ні її представники у виборах гетьмана, як правило, участі не брали. Саме Січ вплинула на обрання гетьманом Брюховецького, який раніше був кошовим у Січі. Але після його безславного кінця Запорізька Січ вже не втручалася у вибори гетьмана.

З договору 1654 p. випливало, що про учинене обрання доста­тньо довести до відома царя. Старшина сама запропонувала цей порядок: "чтобъ то его ц. В-ву не въ кручину было понеже тотъ давний обычай войсковой".

Після смерті Б.Хмельницького царський уряд зажадав, щоб його повідомляли про наступне обрання гетьмана. Цю вимогу не було виконано при обранні гетьманом Виговського. Тому в Москві його обрання не визнали. Довелося проводити вибори вдруге у присутності посла Росії. За деякими відомостями Москва й із цим обранням не погодилася і Виговського довелося обирати втретє — на початку лютого 1658 р. у Переяславі, де, нарешті, московський посол вручив йому булаву.

Інформування царя про наступне обрання гетьмана перетво­рилося на обов'язкове одержання від нього згоди на обрання кандидата, що було записано у других Переяславських статтях. Московські статті 1665 p. підтверджували, що гетьман обирається за волевиявленням государя та ним затверджується. Отже, обрання першої державної особи України стало формальністю.

При призначенні і затвердженні обраного гетьмана царський уряд виходив з характеристики, яку одержував від своїх агентів, насамперед від воєвод, які перебували в Україні. Обрані у такий спосіб гетьмани присягали на вірність царю. З 1660 p. встановлює­ться порядок, за яким гетьман одержував клейноди — вищі знаки його влади і гідності, які привозили російські посли, або гетьман одержував їх від царя в Москві. Одночасно гетьман одержував від нього грамоту на гетьманування.

Обрання нового гетьмана, починаючи з обрання у 1656 p. Ю.Хмельницького, звичайно супроводжувалося складанням стат-тей, якими визначалися взаємовідносини України з Росією, гетьма­на та царя. Присягаючи на вірність царю, гетьман присягав також на вірність цим статтям.

Строк правління гетьмана не був визначений. Спочатку війсь­кова або старшинська рада мала право не тільки обирати гетьмана, а й і усувати його. Для цього мали бути серйозні підстави. Виговсь-кого було усунуто через те, що він перейшов на бік Польщі. У Конотопських статтях (ст. 6) спеціально застерігалося, що гетьмана можна позбавити влади за зраду. При усуненні Самойловича йому були поставлені у провину невдачі російського та українського військ у кримському поході, а також змова з кримським ханом. Коломацькі статті 1787 p. зафіксували, що відставка від гетьманства може статися за вказівкою царського уряду.

Після смерті Б.Хмельницького влада гетьмана поширювалася на Лівобережжя і Правобережжя. Але, коли в 1663 p. Польща знов утвердилася на Правобережжі, там було засновано самостійне геть­манство. Протягом певного періоду одночасно правили гетьман правобережний й гетьман лівобережний. 1 кожен з них претендував на владу в обох частинах України. В ряді випадків у титулуванні гетьмана відображалося, на які території поширюються його повно­важення.