Суспільний устрій в період наступу на її автономію (XVIII ст.)

Селянство повстає проти своїх гнобителів. Антикріпосницька і національно-релігійна боротьба у ЗО—40-х pp. XVIII ст. селян Галичини (опришки-винищувачі шляхти), Правобережжя (гайдама­цький рух, Коліївщина під керуванням М.Залізняка та Ї. Ґонти) була тісно пов'язана із виступами селян Лівобережжя. Багато українців билося в загонах К.Булавіна. Відомо, що О. Пугачев, прагнучи схилити на свій бік українських селян, надсилав їм "манівні" листи.

Реєстрове козацтво. У XVIII ст. триває процес розшарування козацтва, визначається його ієрархічна структура. Заможні козаки, котрі мали орну землю, сад, будинок, декілька голів рогатої худоби, сотні овець, були виділені у групу "виборних" тобто повноправних. їх було занесено до спеціальних списків за сотнями, вони зберегли той правовий статус, що визначився у XVII столітті.

Другу — більшу групу — складали підпомічники чи підмогочі. До них увійшли усі ті, хто не мав свого господарства. Ці люди несли ті ж повинності, що й селяни, тільки у два рази менші. Крім того, вони мусили забезпечувати "виборних" усім необхідним для похо­дів спорядженням і продовольством, кіньми, зброєю, провіантом. У кожного "виборного" налічувалося два-три підпомічника, тобто їх було у п'ять разів більше, ніж самих "виборних".

Існувала також і третя група козаків — підсусідки (батраки). Вони походили із збіднілих козаків, селян, городян, не мали майна та осілості, працювали та жили в господарствах "виборних" козаків і підпомічників. Ті їх одягали та годували. Підсусідки ставали кріпаками у першу чергу. Закон надавав підсусідкам й можливість переходити до другої та навіть першої групи, якщо вони обзаведу­ться майном. За період 1654—1730 pp. кількість вільних селян у полках Лівобережжя зменшилася. К 1730 p. їх залишалося 1/3, інші 2/3 перетворилися на феодально залежних. У 1764 p. налічувалося 71604 реєстрових козаків, з них "виборних" — 19750, підпомічни­ків — 41201, тих, які не мали двора, тобто підсусідків — 10 654.

На Правобережжі козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 p., але з 1704 р. до 1714 p. воно існувало завдяки підтримці лівобережного гетьмана.

Запорізьке козацтво спочатку зберігало самобутній устрій в силу того, що Січ користувалася певною самостійністю щодо геть­манського та царського урядів. Вважалося, що у самій Січі прожи­вало не менше як 20 тис. неодружених козаків-січовиків. Вони-то й складали власне запорізьке братство, але рідко збиралися усі разом. Частина з них несла сторожову службу на кордоні, у форте­цях, інші займалися різноманітними промислами (рибальством, полюванням). У паланках же розташовувалися слободи та хутори-зимовники, де жили сімейні козаки та посполиті. Кількість насе­лення Січі постійно зростала. Всього на території Нової Січі у 1775 p. проживало приблизно 200 тис. чоловік, з них козаків-січо­виків — 35 тис.

Соціально-економічні процеси, що відбувалися у країні, не обминули і Запорізьку Січ, поглибили її соціальну диференціацію.

З середини XVIII ст., коли Січ переходить до колонізації своїх земель та ведення осілого інтенсивного землеробства, хутори-зи-мівки старшини перетворюються на крупні феодальні господарства, у яких експлуатуються голота та сирома — низи запорізького това­риства. Сам кош, як такий, експлуатував рядових козаків, а також масу посполітих, що утікали на землі Запоріжжя. Сподіваючись знайти тут захист від сваволі поміщиків, гетьмана та царя, вони ставали "поддаными Войска запорожского". Залежність посполітих від січової влади виявлялася, зокрема, в їх зобов'язаннях сплачува­ти "войськовой оклад" — головну грошову подать кошу.

Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині й Лівобережжі та ліквідації Січі за указом від 16 листопада 1781 p. запорізьких козаків було переведено в розряд селян-однодворців, з обкладенням подушним податком, їм теж заборонялося вільно переходити на інше місце проживання. Катерина II, зруйнувавши Січ, заборонила навіть назву "запорозький козак". Землі Запорізь­кої Січі вона роздала своїм улюбленцям.

Міське населення. У XVIII ст. чисельність міського населення України, а головне, його роль у економіці зростає. Склад міщан був досить строкатим і багатостановим. Соціальні групи населення міста перебували у складних взаємовідносинах.

Міщани, як правило, були і юридичне і особисто вільними людьми. Звільнившись від дискримінації з боку польської держави, вони одержали право займатися ремеслами поза цехів, дрібною торгівлею, наданням дрібного кредиту, їх головний обов'язок поля­гав у сплаті податків до гетьманської казни. Вони несли ряд повин­ностей, однією з яких була охорона міста. На них поширювалась рекрутська повинність (тому їх називали "казаки городовой служ­бы"). За ревізією 1723 р. в Києві власне міщани складали 71,5% загальної чисельності городян.

Деякі вчені вважають їх становище схожим із становищем державних селян. Однак, у ряді випадків подушний податок з міщан перевищував подушний податок, накладений на державних селян. Міщани були пов'язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними подушного податку та виконання повинностей. З дозволу адміністрації міста та своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали також право переходити до іншого стану.

Тут перелічено лише загальні риси правового статусу міщан, зафіксованого в законі. До цього слід додати, що їх правове стано­вище залежало також від статусу і підлеглості міста, де вони прожи­вали. У містах, що управлялися за магдебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глухову, Кролевцю, Почепу та ін.), міщани користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами в разі зайняття ремеслами, промислами, торгівлею, мали право обирати магістрат.

У полкових же містах існували серйозні обмеження їх прав, оскільки полкові уряди самі визначали для них види та розміри податків і повинностей. У приватновласницьких містах міщани залишалися залежними від феодала-власника міста. Існували й інші станові групи одвічних городян — ремісники, об'єднані у цехи, та купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об'єднані у гільдії. Ці фупи займали привілейоване становище у масі міщанства. У свою чергу, кожна із цих груп підрозділялася на окремі соціальні верстви, підгрупи.

За загальним правилом, ремісники об'єднувалися в цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке та ін.). Кожен цех мав свою управу. Ремісники — члени цеху поділялися на довічних цехових і тимчасових цехових майстрів. Стати членом цеху можна було за умови досягнення 21 року та будучи власником господарства по виробленню ремісничих виробів. Становище май­стра посвідчувалось свідоцтвом цехової управи. Майстри мали до­сить великі права. Вони могли заснувати цехову організацію, оби­рати її адміністрацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху.