Суспільний лад України в період з початку XX ст. до 1917 р.

На рубежі XIX—XX ст.ст. Росія, до складу якої входила Украї­на, вступила в стадію монополістичного розвитку. Високою була концентрація виробництва в промисловості, особливо важкій. У 1900 р. 6,2% шахт Донбасу з річним видобутком понад 10 млн. пудів кожна давали 57,1% загальної кількості вугілля. В Україні не було жодного металургійного заводу, який би виплавляв менш ніж 1 млн. пудів чавуну на рік. В цілому ж у 1902 р. на великих підприємствах України з чисельністю 500 і більше робітників працювало понад 44% загального їх числа. Значну роль в економіці відігравали віт­чизняні монополії, які перебували в залежності від іноземного капіталу. Іноземцям в Україні належало близько 90% акціонерних капіталів монополістичних об'єднань, переважна більшість прибу­тків яких опинялася за кордоном. В Києві у 1887 р. одним із перших виник синдикат цукрозаводчиків.

Разом із тим в економіці України значну роль продовжують відігравати докапіталістичні відносини.

Серйозні наслідки для господарства України мала економічна криза 1901—1903 pp. Найбільш гострою вона була у важкій проми­словості. Так, на Криворіжжі в 1902 р. з 79 рудників діяв лише 41.

Початок XX ст. характеризується невпинним зростанням ма­сових виступів трудящого населення. Харківська майовка 1900 p., страйки та демонстрації 1901—1902 pp. в Києві, Харкові, Катерино­славі, Полтаві, Одесі, нарешті загальний політичний страйк на Півдні у 1903 р. — все це свідчило про визрівання революційної ситуації. Одночасно з робітничим рухом і під його впливом висту­пили проти поміщиків і селяни. Найбільшого розмаху селянські виступи набрали навесні 1902 р. в Полтавській та Харківській губерніях. Масова боротьба робітників та селян впливала на акти­візацію руху демократичного студентства. На початку XX ст. пож­вавився і ліберальний рух.

Внаслідок реакційної національної політики царського уряду активізувався національно-визвольний рух пригноблених народів Росії. Якщо в національному русі України в другій половині XIX ст. переважно брала участь інтелігенція, то в нових умовах в ньому зростає роль робітничого класу та селянства.

Національно-визвольний рух в Україні поставив у порядок денний створення українських політичних партій. Першою з них виникла у 1900 р. Революційна українська партія (РУП). Вона була заснована в Харкові на зборах студентських громад. У 1902 р. від РУП відкололася група, яка започаткувала Народну українську партію (НУП). У грудні 1904 р. з РУП вийшла і організувала Український соціал-демократичний союз "Спілка" група, очолюва­на М.Меленевським. "Спілка" не мала власної програми і входила на автономних засадах до РСДРП (меншовиків). Члени РУП у грудні 1905 р. перейменували її на своєму з'їзді в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш. назва, і програма партії свідчили про н прихильність до принципів соціал-демократії. УСДРП проголошувала себе виразницею інтересів українського пролетаріату. Спроби об'єднатися з РСДРП виявилися марними. Каменем спотикання виявилося саме національне питання. Росій­ські соціал-демократи, нехтуючи національними проблемами, не погоджувалися визнати УСДРП єдиним представником українсько­го пролетаріату і, відповідно, федеративного устрою РСДРП. Для російської соціал-демократії ідеалом була унітарна держава, у якій з вирішенням соціальних завдань зникне національний розбрат. Майбутнє показало, що практичне здійснення цих настанов дорого обійшлося народам.

Революція 1905—1907 pp. стала першою демократичною рево­люцією в Росії, підготовленою всією ходою соціально-економічно­го і політичного розвитку країни.

Революційні події в Україні були складовою частиною рево­люції, яка охопила всю Росію. Кожний страйковий виступ був частиною нової революційної хвилі. У червні 1905 p. спалахнуло повстання на панцернику "Потемкин" біля Одеси. Найвище підне­сення революції припало на жовтень і грудень 1905 p. Воно озна­менувалося загальними страйками, демонстраціями, барикадами, вуличними боями з поліцією та урядовими військами. Незважаючи на жорстокі репресії, робітники і селяни України продовжували революційну боротьбу.

Результатом класової і політичної згуртованості пролетаріату було створення Рад робітничих депутатів, які стали органами ке­рівництва повстанням і, в той же час, органами революційної влади на місцях.

В Україні Ради виникли в жовтні 1905 р, в Катеринославі та Києві, в листопаді — в Луганську, Єнакієвому, Горлівці, Алчевську, Одесі, Миколаєві, Севастополі, Сімферополі, в грудні — в Маріу­полі. Ради утворювалися шляхом обрання депутатів від підпри­ємств. Більшість з них мали свої виконавчі органи — виконкоми. Деякі Ради створили в містах України народну міліцію. Вони прий­мали постанови, розпорядження та накази, якими встановлювалися свобода слова та зборів, 8-годинний робочий день. У Луганську та Катеринославі Ради видали постанови про розпуск міських дум і провели роботу щодо підготовки виборів нового складу цих органів на засадах загального та рівного виборчого права. У ряді міст були ліквідовані поліцейські та жандармські органи. Ради і створена ними народна міліція боролися з погромами, організованими бан­дами чорносотенців.

У період революції дещо поліпшилося економічне становище робітничого класу. Було підвищено заробітну плату, знижено штра­фування робітників. Революція вимусила царат створити у 1905 р. комісію по підготовці проектів робітничого законодавства, яка підготувала проекти законів про обмеження робочого дня 10 годи­нами, державне страхування робітників та службовців, скасування каральних постанов, відповідальності за страйки. На противагу цим проектам, які були незначними за змістом, монополістичні об'єд­нання організували кампанію протесту, і за розпорядженням царя роботу по підготовці законів було припинено.

Царат був змушений прийняти закони, які декларували надан­ня селянам особистих та поземельних прав. Для законодавства про особисті права були характерними половинчастість і підпорядкова­ність їх використання вимогами, які робили ці права нереальними для розореного селянства. Поземельні права регламентувала столи-пінська аграрна реформа, спрямована на формування і розвиток сільської буржуазії.

Революцію було придушено масовими репресіями, після чого царат і монополісти повели наступ на завоювання робітничого класу, ліквідували вирвані у них революцією поступки. Погіршило­ся становище і широких верств трудового селянства. І все ж рево­люційні події 1905—1907 pp. справили серйозний вплив на суспіль­ний лад країни.

Визначальною його рисою було капіталістичне угруповання класів. Друга важлива риса цього ладу полягає у збереженні числен­них залишків старого, докапіталістичного порядку. Хоча капіталізм у Росії на початкуXX ст. був більш розвинутим, ніж в західно-єв­ропейських країнах епохи буржуазних революцій (наприклад, у Німеччині 1848 p.), суто капіталістичні суперечності тут поступали­ся суперечностям феодалізму і кріпосництва.