Кровозамінники

Амінокислотні суміші кращі за білкові гідролізати не тільки тому, що вони не містять пептидів, але й тому, що у них вдало поєднуються незамінні кислоти, які добре засвоює організм хворого.

Амінокислотні суміші вводять внут-рішньовенно у дозі від 400 до 1200 мл щоденно протягом 5—10 діб.

Для повноцінного засвоєння вве­деного азоту організмові потрібна енергія. У протилежному разі для по­повнення енергії використовується азот. Джерелами енергії можуть бути вуглеводи, жири, спирти.

З вуглеводів широке застосування знайшла глюкоза. Для запобігання цир-куляторним порушенням рекомендують уводити 20—50 % розчини глюкози.

Кращою від глюкози є фруктоза. Вона має однакову з глюкозою енер­гетичну цінність, але засвоюється організмом за відсутності інсуліну. У разі внутрішньовенного введення вона швидше виводиться з кровоносного русла і захоплюється клітинами печін­ки. Але розчини фруктози дорогі і з цієї причини не знайшли широкого застосування.

Розчин інвертного цукру — це суміш однакових частин глюкози і фруктози. Він доступний для парен­терального харчування. За його вве­дення не буває ускладнень, і він може застосовуватися для забезпечення енергетичних потреб організму.

Хоча вуглеводи є основним джере­лом енергії в організмі, парентераль­ним введенням їх важко повністю ком­пенсувати інтенсивні потреби в ній.

Поряд із вуглеводами як джерело енергії можна використовувати спирт етиловий, сорбіт, ксиліт.

Спирт етиловий за енергетичною цінністю в 1,7 разу перевищує глю­козу. Уводять спирт етиловий з роз­рахунку 1 г спирту на 1 кг маси тіла. Введення 7—8 г протягом години не супроводжується побічними реакція­ми і не справляє шкідливого впливу на печінку.

Доступними джерелами енергії є агатоатомні спирти (поліоли) — сорбіт і ксиліт. Порівняно із моноцук-рами, вони мають вищу енергетичну цінність і можуть поєднуватися під час стерилізації з розчинами амінокислот (гідролізатами), оскільки окремо від вуглеводів спирти не взаємодіють з амінокислотами. Прикладом препара­ту, який поєднує в собі сорбіт і амі­нокислотні суміші, є аміноінфузин.

Для парентерального введення як джерело енергії можуть бути викорис­тані і спирти-діоли: 1,3-бутиндіол;

1,2-пропандіол. Вони є ефективніши­ми джерелами енергії за поліоли.

Висока енергетична цінність жиру дозволяє невеликою його кількістю поповнювати організм енергією. Цим жирові емульсії вигідно відрізняють­ся від вуглеводів. За допомогою жи­рових емульсій розв'язується пробле­ма постачання організму такими не­замінними речовинами, як жирні кис­лоти і жиророзчинні вітаміни.

Для виготовлення жирових емульсій використовують різні жири рослинного походження, які частіше виробляють із соєвої олії в концент­раціях 10—20 %. 1 л 20 % жирової емульсії разом з емульгатором забез­печує 2000 ккал (8370 кДж).

Жирова емульсія — це білого кольо­ру молокоподібна рідина. Випускають емульсії у флаконах по 400 мл. Зару­біжними фірмами запропоновано для парентерального харчування ліпомул (США), ліпофундин (Німеччина), фатген (Японія), ліпофізан (Франція, Англія), інтраліпід (Швеція), ліпомайз (Росія). Найефективнішим серед них є виготовлений у Швеції із соєвої олії препарат інтраліпід.

Жирові емульсії за парентерально­го харчування виконують лише допо­міжну роль, і ними можна покривати ЗО % потреб у енергії. Решта попов­нюється за рахунок вуглеводів і спиртів.

В останні роки для парентераль­ного харчування запропоновано пре­парати, які є добрими джерелами енергії. Добову дозу жирів, вуглеводів і білків змішують і вливають протягом 12—24 год (залежно від стану пацієнта).

За кордоном для парентерального харчування застосовують тривеміл (Fre-AmineE). Добова доза його ста­новить 1000—1500 мл. 1 л емульсії Fre-AmineE дає 1200ккал (5020 кДж).

Кристалоїдні (сольові) розчини. Як кровозамінники вони мало ефективні. Для підвищення ОЦК їх треба вводи­ти в кількості, яка перевищує крово­втрату в 3—4 рази. У той же час вве­дення в організм такої кількості ріди­ни може зумовити небажані наслідки. Кристалоїдні розчини частіше вико­ристовують у разі критичного ста­ну організму для одержання швидко­го, але нетривалого ефекту. Вони поліпшують реологічні властивості крові, нормалізують мікроцир-куляцію, сприяють профілактиці ДВЗ-синдрому.

Ширше застосовують сольові кро­возамінники для корекції водно-елек­тролітного балансу і кислотно-основ­ного стану. З цією метою використо­вують прості й складні сольові розчи­ни. До простих належать ізотонічні рідини: 0,9 % розчин натрію хлориду;

1,5 % розчин натрію гідрокарбонату;

0,9 % розчин амонію хлориду; 1,1 % розчин калію хлориду і ін. Крім цьо­го, в клініці використовують і гіпер­тонічні розчини: 2, 3, 10 % розчини натрію хлориду; 5, 8,4 % розчини на­трію гідрокарбонату. Розчини калію і натрію хлориду використовують за де­фіциту їх у організмі (визначають ла­бораторним шляхом), розчини натрію гідрокарбонату, як і розчини 0,3 М трис-буфера, — у разі ацидозу. Роз­чин амонію хлориду ефективний за тяжкого алкалозу.

Складні сольові розчини застосо­вують при різних патологічних проце­сах. Вони містять в собі деякі елект­роліти, зокрема, натрій, калій, магній, кальцій. Це розчини Рінге-ра—Локка, Дерро, Гартмана, Батлє-ра та ін.

Широко використовуються стан­дартні готові розчини електролітів, які нескладні для приготування в умовах лікарняної аптеки. Це лактасол, аце-сол, трисол, дисол, хлосол, йоносол.

Переливання кровозамінників зви­чайно не вимагає, за окремими ви­нятками, попереднього проведення будь-яких проб. Ускладнення, які спостерігаються під час їх застосуван­ня, нагадують такі після переливання крові:

1) первинні токсичні явища, які залежать від самого препарату; 2) пізні токсичні прояви як наслідок погано­го засвоєння розчину і кумуляції його в організмі; 3) анафілактичний шок;

4) ускладнення інфекційного харак­теру, причиною яких є забруднення розчину під час його приготування;

5) підвищення температури тіла;

6) тромбофлебіт вени, через яку про­ходить кінчик катетера; 7) септице­мія як наслідок занесення інфекції в кровоносне русло; 8) метаболічні роз­лади (гіперосмотичний синдром, гіпо- чи гіперглікемія, дефіцит деяких мікроелементів та ін.).