Антисептика, асептика історія виникнення та розвитку

Хімічні речовини та сполуки, які використовуються для знезараження, дуже різноманітні за своїм складом та механізмом дії на мікрофлору. Про­тимікробна дія їх може полягати у де­гідратації, набряку чи лізису мікроб­них клітин; порушенні їх дихання, синтезу ними білків, ДНК, РНК, ліпопротеїдів мембран та в інших ефектах, завдяки яким гинуть мікро­би або пригнічується їх життєді­яльність.

Хімічні засоби використовують у вигляді розчинів, лініментів, мазей та порошків, дуже рідко — паличок чи­стої речовини (per se), до яких нале­жить паличка нітрату срібла («пекель­ний камінь»). Застосовують хімічні антисептики у вигляді зрошення ран (у тому числі й перманентне проми­вання їх), пов'язок, аплікацій. Зне­заражують також шляхом занурення в їх розчини органів: кисті, стопи, ста­тевого члена, сідниці, що мають рану чи виразку, присипання порошками антисептиків ран та виразок (всі ці форми складають поверхневу антисеп­тику). Уведення розчинів антисеп­тиків через природні чи штучні (фісту­ли) отвори в порожнини органів (се­човий міхур, матка тощо) чи ткани­ни становлять другу форму антисеп­тики — внутрішньопорожнинну.

За призначенням антисептики діляться на засоби для обробки рук хірурга перед операцією і операційного поля та на засоби для безпосередньо­го зрошення, просочування перев'яз­ного матеріалу, промивання, аплі­кацій, ванночок, впливу на рани (контаміновані та інфіковані), вираз­ки, опікові поверхні, порожнини.

З численних груп хімічних сполук найчастіше застосовують як антисеп­тики галоїди та галоїдмісткі засоби, окислювачі, органічні кислоти, барв­ники, спирти, деякі солі важких ме­талів, нітрофурани, похідні 8-окси-хіноліну, етоній, сульфаніламіди, фітонциди та антибіотики.

Окислювачі. Найпоширеніші з них перекис водню та калію перман­ганат. Перекис водню (1—3 % розчин) застосовують для промивання гнійних ран та порожнин. Хоч він слабкий ан­тисептик, але як донатор, джерело ато­марного кисню знаходить широке зас­тосування при лікуванні хворих з анае­робною інфекцією.

Кислоти та основи мають мале застосування та переважно слабкі антисептичні якості. Застосовуються борна кислота (2—3 % розчин) — у разі ускладнення ран синьогнійною паличкою, надоцтова кислота (дозок-сон-1) — для підготовки операційно­го поля та рук хірургів та метанова (мурашина) кислота в суміші з пере­кисом водню (рецепт С-4) — для мит­тя рук хірургів (1,5 хв). Потім після висушування рук їх оброблюють 95 % спиртом етиловим З хв.

З основ раніше широко викорис­товувався 0,5 % розчин аміаку — для обробки рук хірургів за способом Спа-сокукоцького — Кочергіна. Зараз цей спосіб майже не використовується, бо з'явилися простіші й ефективніші.

У останнє десятиріччя набули ши­рокої популярності в клініці похідні налідиксової кислоти, так звані квінолони, зокрема ципрофлокса-цин. Вони мають високу антимік­робну активність, особливо щодо грамнегативної патогенної мікро­флори (Escherichia coli, Pseudomonas та ін.). Але препарати цієї групи ви­користовують переважно як хіміотера­певтичні засоби (ентерально та парен­теральне).

Солі важких металів. За­стосовуються як антисептики солі срібла, міді сульфат, цинку сульфат, вісмуту нітрат та дезінфікуючі засоби (препарати дихлориду ртуті та ін.). Найбільш використовуваними анти­септиками з цієї групи є солі азотно -кислого срібла: 1—5 % водний розчин;

"ляпісний олівець"; 1—3 % розчин про­тарголу (містить 7,8—8,3 % срібла); 0,2— 1 % розчин коларголу. Ними промива­ють сечовий міхур, гнійні рани та ви­разки. Для профілактики бленореї по 1 краплі 2 % розчину нітрату срібла за­капують у кон'юнктивальний мішок. У останні роки широко застосовують мазі сульфазину срібла (частіше 1 %) для

лікування опіків, ран, виразок. З інших препаратів цієї групи для лікування гнійних ран і виразок, що супроводжу­ються дерматитом, частіше застосовують ксероформ, дерматол (похідні нітрату вісмуту) та пасти й мазі цинку сульфату.

Нітрофурани. Антисептики нітрофуранової групи фурацилін (1:5000-1:2500) та фурагін (1:13 000) застосовують для лікування місцевих інфекційних процесів (гнійних ран, опіків, виразок) шляхом змочування ними перев'язного матеріалу, а також промивання ран та порожнин. Пре­парати малотоксичні і мають широкий спектр антимікробної дії.

Інші препарати нітрофуранового ряду, зокрема фурадонін, фуразолі-дон тощо, вводять ентерально при інфекціях сечових шляхів та травного каналу.

Похідні 8-оксихіноліну, зокрема хінозол, призначають у формі водних розчинів (1:1000,1:2000) та мазей (5—10 %) для лікування гнійних ран, промивання їх та аплікацій.

Водний розчин (0,5 %) етонію та 1—2 % мазі, до складу яких він вхо­дить, використовують для лікування інфекційних процесів на шкірі і сли­зових оболонках ротової порожнини та кон'юнктиви, а також опікових ран.

Детергенти. Застосовуються різні препарати (дегмін, рокал тощо) для обробки рук хірурга і операційно­го поля, а також дезінфекції інстру­ментів (рокал). В останні роки сфе­ра їх використання різко звузилась.

Сульфаніламіди. Активні щодо збудників гнійної інфекції пре­парати цієї групи, зокрема стрепто­цид, етазол, сульфацил-натрію, суль-фапіридазин-натрію, застосовують у формі лініментів, мазей, присипок та розчинів для лікування гнійних ран та запобігання нагноєнню свіжих ран, санації кон'юнктиви.

Найбільш ефективними препарата­ми цієї групи є 5 % сульфамілон (ма-феніду ацетат) та мазі, що містять сульфадіазин срібла, — фламазин (1 %) та дермазин. Сульфаніламідні препарати поділяються залежно від швидкості виведення з організму (пе­ріоду збереження в організмі у мак­симальній концентрації) на корот-коживучі, середньої тривалості дії та довготривалої і надтривалої. Засто­совують їх переважно як хіміотера­певтичні засоби. Серед них найбільш відомі: фталазол (короткочасна дія);

сульфаметаксазол та триметаприм (середньої тривалості) і особливо комбінація їх — бактрим чи бісептол (вони діють швидко і широко вико­ристовуються для лікування інфекції легень, нирок тощо); сульфадиметок­син, сульфапіридазин-натрію, суль-фален тощо (тривалої і надтривалої дії, максимальна концентрація їх збе­рігається протягом 2—10 діб), що знайшли широке застосування при інфекціях легень, кишечнику тощо.

Антибіотики. Велика група біологічних антимікробних препара­тів використовується переважно для хіміотерапії. Але деякі з них зна­ходять і топічне застосування, пере­важно в формі лініментів (1—10 %) та мазей (5—10 %); головним чином на водорозчинній основі (левоміце­тин, поліміксин, еритроміцин тощо), рідше — розчинів (мікроцид, грамі­цидин тощо) для лікування гнійних ран, опіків, виразок.

Поряд із зовнішнім застосуван­ням антибіотики використовують та­кож для інфільтрації тканин навколо ділянки запалення (антибіотикова бло­када), введення у порожнини абсцесів після відсмоктування з них гною та уражені інфекцією плевру, очеревину, суглоби, спинномозковий канал та ін.

Для лікування ран, опіків, вира­зок застосовують також деякі фер­менти (лізоцим, протеази тощо), а також фітонциди — продуценти різ­них рослин (звіробою звичайного, нагідок лікарських, евкаліпту тощо), які мають протимікробну активність. Серед них найвідоміші такі фітон­цидні препарати: 0,25 % розчин іма-ніну та новоіманіну, настоянка кален­дули, розчин хлорофіліпту (із евка­ліпту та ін.). Їх застосовують для лі­кування гнійних ран, опіків, про­мивання порожнин, полоскання рото­вої порожнини тощо.