Сучасна банківська система України

6. Недовіра населення та іноземних інвестиційних компаній до національ­них грошей, загалом до банківської си­стеми не сприяла мобілізації додатко­вих пасивів і трансформування інве­стицій. За це маловір’я банки виму­шені сплачувати підвищені відсотки за депозитами.

7. Значні кошти (80 мільярдів ра­дянських рублів) було “вивезено” в Росію після розпаду СРСР, що спричи­нилося до величезного дефіциту ресурс­ної бази та послаблення довіри до банків стратегічного інвестора — населення.

8. Запроваджені з 1993 року норми резервування почали класично та ре­ально впливати на ціну грошей.

9. Відсутність законодавчої та норма­тивної бази захисту договірних прав ко­мерційних банків (реалізація застави, розбіжності у прочитанні податковими службами законодавчих та норматив­них актів тощо) змушувала збільшувати ціну за ризик.

10.Примусова та необхідна політика капіталізації банків спричинилася до зростання ціни з метою отримання прибутків шляхом збільшення дохідності від кредитної діяльності (70% від до­ходів).

11.Значні державні фінанси (бюд­жетні та позабюджетні) концентрува­лися у нечисленній групі банків.

Для банківської системи України важливими подіями стали введення в обіг у вересні 1996 року повноцінної грошової одиниці — гривні та підго­товка до переходу з 1 січня 1998 року на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку і статистичної звітності.

Саме із цього часу розпочинається конструктивна дискусія стосовно того, якими повинні бути банки — спеціа­лізованими чи універсальними і скільки їх має бути — мало чи багато.

КЛЮЧОВІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ

Створення конкурентного середови­ща, в якому функціонували б ко­мерційні банки, є ключовим момен­том реформування та головним факто­ром у вирішенні питання щодо універ­салізації чи спеціалізації.

Спеціалізацію (як і універсалізацію) розглянемо у двох площинах:

· як обслуговування галузей еко­номіки певними, чітко визначеними комерційними банками;

· як вибір тими чи іншими банками напрямів фінансової діяльності (креди­тування, інвестування тощо).

Щодо галузевої спеціалізації,то впитанні вибору напряму розвитку вели­ких (колишніх п’яти державних) банків слід врахувати такі моменти:

· необхідність скасування адмініс­тративних обмежень, інакше кажучи, вимогу вести кредитну діяльність ли­ше в галузях, де ці банки свого часу працювали; більша диверсифікація портфелів активів допомогла б стабілізувати баланси та розірвати за­лежність: слабка галузь — слабкий банк. Спеціалізація банків за галузевою ознакою небажана як із точки зору конкуренції, так і з огляду на якість портфеля активів;

· клієнт повинен мати право вибо­ру банку та змогу відкрити в ньому розрахунковий, поточний, валютний рахунки.

Не можна диктувати комерційному банку вибір напряму діяльності — бути йому спеціалізованим чи універсальним.

Нагальною проблемою є підготовка сприятливих умов для створення інве­стиційних банків або заохочення до та­кої діяльності функціонуючих ко­мерційних банків. Для цього необхідно законодавче передбачити пільги в разі спрямування кредитів, насамперед дов­гострокових, на розвиток пріоритетних галузей економіки. Банкам варто нада­ти право брати участь у розподілі при­бутку від інвестованих програм. Одне з реальних джерел інвестування — інве­стиційні вкладення за рахунок власних спеціальних фондів банків.

Необхідно також:

1. Подбати про створення іпотечних банків, спрямовуючи головну увагу на дію інститутів права застави, власності та відповідні механізми їх реалізації. Необхідність цих установ обумовлена процесами переходу до ринкової еко­номіки. Та поки що не створено від­повідної фінансової інфраструктури (не завершено процесу розмежування влас­ності, не сформовано законодавчої ба­зи з регулювання правовідносин, по­в’язаних із володінням, користуванням, розпорядженням об’єктами власності). Треба також враховувати, що іпотеч­ний банк може існувати тільки з працю­ючою фінансово-інвестиційною струк­турою: позичково-ощадними асоціація­ми, товариствами взаємного кредиту, страховими, трастовими компаніями, довірчими товариствами — та за умови реального використання в обороті век­селя.

2. Вирішити питання щодо іпотеч­ного кредиту для населення під будів­ництво житла та придбання обладнан­ня і предметів тривалого користуван­ня, а також щодо джерела коштів для за­значеної позички. Стосовно ж застосу­вання у господарському обороті такого кредиту, то слід ураховувати ряд його специфічних рис:

· довгостроковість (на 5—10 років);

· постійність контролю за станом розмірів застави — не лише за доку­ментами, а й фактично;

· принцип обов’язковості іпотеки для будь-якого нового власника майна;

· звільнення від оподаткування тієї частини прибутку громадян, яка йде на сплату процентів за іпотекою;

· обов’язковість нотаріального офор­млення та реєстрації всіх угод, гласність іпотеки;

· Допущення повторних застав майна та землі, якщо їх цінність (вартість) не вичерпано попередніми заставами;

· Принцип пріоритетності задоволення претензій кредиторів.

3. Створити “кадастри нерухомості” та відпрацювати загальну методику оцінки майна, яке є предметом застави (іпотеки).

4. Удосконалити діяльність кредит­них спілок (КС) в Україні, а саме:

· розробити точну схему легалізації КС, змінивши структуру формування їх коштів (фізична особа стає членом спілки, сплативши один або кілька па­йових внесків, які формують частку власного капіталу спілки, а щомісячні внески спрямовуються на окремі ра­хунки, які функціонують як строкові або ощадні; саме на ці внески нарахо­вують проценти, які не повинні опо­датковуватися);

· розробити схему взаємодії КС із профспілками;

· до переліку операцій, які може здійснювати КС, необхідно додати опе­рації із цінними паперами;

· звільнити КС від сплати процентів при зарахуванні готівки на розрахун­ковий рахунок та при зворотній опе­рації;

· розробити схему контролю за КС та визначитися з тією роллю, яку в цій системі відіграватиме Національна асоціація кредитних спілок України, встановивши конкретний порядок ве­дення бухгалтерського обліку в спілках та нормативи їх діяльності;

· усунути суперечності у норматив­них документах стосовно діяльності КС; розпочати страхову діяльність КС тощо.

Аналогічних заходів слід ужити також щодо інших фінансових інститутів дрібного кредитування — фондів, то­вариств взаємного кредиту, ощадно-по­зичкових товариств (обласних, район­них, міських). Ці інститути, на жаль, досі ще не стали навіть предметом тео­ретичної дискусії.

Отже, банківська система України вже має свою історію. Вона не налічує ще й десяти років, але багата вельми інтенсивними процесами: українським банкам за півроку-рік випадало пройти шлях, на який аналогічні закордонні установи витрачали кілька років, а то й десятиліття. Слід також враховувати, що банківська система в нашій країні формувалася, зазнаючи впливу негатив­них чинників, які не лише не сприяли розвитку, а навпаки — гальмували його. Йдеться про: