Страх цей в цілому обґрунтований: при певних, достатньо реалістичних передумовах несподіване відкриття і розробка багатих родовищ природних ресурсів дійсно тягнуть за собою ерозію прибутків і виробництва в галузях обробної промисловості. Причина деіндустріалізації точно така, про яку каже теорема Рибчинського: новий сектор відтягує ресурси з промисловості. А саме, робоча сила залучається підвищуючим тиском на ставки заробітної плати, а капітал – підвищуючим тиском на ставку відсотка. В результаті такого підвищуючого тиску на витрати виробництва випуск в обробній промисловості скорочується.
В журналістському викладенні очевидного зв'язку між розробкою природних ресурсів та деіндустріалізацією ефект Рибчинського інтерпретується зовсім інакше. Преса робить натиск на те, що розробка експортних природних ресурсів веде до росту вартості національної валюти на міжнародних валютних ринках, оскільки збільшуються валютні надходження. Подорожчання національної валюти перешкоджає закупкам іноземними партнерами всіх товарів і послуг, що експортуються даною країною. Промисловість сприймає це як падіння попиту і скорочує виробництво. Валютний ринок, відтворюючи порушену рівновагу товарних розрахунків, просто забезпечує той самий результат, що й модель бартерної торгівлі: якщо ви розширяєте експорт одного з товарів, то рано чи пізно вам прийдеться або скоротити експорт іншого, або збільшити імпорт. Чимось треба жертвувати, щоб повернутися до попередньої рівноваги.
Поки що все говорить за те, що “голландська хвороба” дійсно тягне за собою деіндустріалізацію. Економісти, що займаються цією проблемою, знаходять цей висновок достатньо реалістичним. Помітимо, однак, що і в таких умовах лишаються можливості підтримання промислового росту. Відмітимо дві з них. По-перше, якщо ціна на ресурс падає, а не зростає, як в тільки що розглянутому прикладі, і цей ресурс є найважливішим елементом затрат (як нафта), тоді прибутки та обсяги виробництва в промисловому секторі економіки повинні вирости, а не впасти. По-друге, на новий природний ресурс можна встановити податок, а отримані доходи використовувати для стимулювання промислового виробництва (наприклад, як пряме субсидіювання випуску чи щедрі податкові пільги, які заохочуватимуть реальні капіталовкладення чи експорт).
Парадокс Леонтьєва
Результати емпіричних тестів як підтверджували , так і спростовували теорію Хекшера-Оліна. Найбільш відоме дослідження, що не підтвердило висновки Хекшера-Оліна-Семюелсона, було виконане в 1953 році американським вченим Василем Леонтьєвим.
Він шляхом декількох емпіричних тестів довів, що умови теорії Хекшера-Оліна на практиці не додержувалися. Після Другої світової війни США вважались однією з найбагатших і капіталонасичених країн з відносно високим рівнем оплати праці, тому згідно теореми вони повинні були експортувати капіталомісткі товари. Щоб перевірити цю гіпотезу, Леонтьєв підрахував, скільки необхідно капіталу і робочої сили, щоб випустити товари для експорту вартістю 1 млн. доларів і товари також вартістю 1 млн. доларів, які прямо конкурують з імпортними товарами. Для кожної галузі промисловості він розрахував витрати капіталу і праці на одиницю товару, причому не обмежився тільки готовою продукцією, але й дав розрахунки для проміжної продукції. Потім, використавши структуру експорту США в 1947 році, він вирахував співвідношення затрат капіталу і праці, необхідне для виробництва експортних товарів на 1 млн. доларів. За структурою імпорту США за той же рік, з якої він виключив товари, що не вироблялись в країні, Леонтьєв визначив співвідношення капіталу і праці, необхідне для виробництва американських товарів, які могли б прямо заміщувати імпортні.
Фактично він порівняв співвідношення капіталу і праці, необхідне для виробництва одиниці американського імпорту 
, з співвідношенням капіталу і праці, необхідних для виробництва одиниці американського експорту 
. Згідно цього співвідношення, що отримало назву “статистики Леонтьєва”, країна може вважатися капіталонасиченою, якщо 
; і країна може вважатися праценасиченою, якщо 
.
Леонтьєв очікував, що у відповідності з теорією Хекшера-Оліна розрахунки покажуть, що експортні американські товари потребують більше капіталу на одного зайнятого, ніж американські товари, що прямо заміщують імпорт. Результат, однак, виявився прямо протилежним: капіталомісткість американського імпорту на 30% переважала експорт, що означало, що США зовсім не є капіталонасиченою країною, а, навпаки, праценасиченою, що ніяк не вписувалось в існуючі уявлення.
Парадокс Леонтьєва – теорія співвідношення факторів виробництва Хекшера-Оліна не підтверджується на практиці: праценасичені країни експортують капіталомістку продукцію, тоді як каіталонасичені – трудомістку.
Проти парадоксу Леонтьєва приводилися ряд аргументів:
û Необхідно ділити робочу силу на кваліфіковану і некваліфіковану і розраховувати питомі затрати на виробництво експортних товарів кожної з груп окремо. Тому США експортують продукти кваліфікованої праці, яку, враховуючи затрати на її підготовку та навчання, можна розглядати як капітал.
û США імпортують велику кількість сировини, добування якої потребує великих затрат капіталу. Тому, якщо експортні товари потребують великої кількості капіталомісткої сировини, що робить американський експорт капіталомістким.
û Тест Леонтьєва не враховував факту існування американського імпортного тарифу, який створювався для того, щоб захистити від іноземної конкуренції трудомісткі галузі американської промисловості, заважаючи тим самим імпорту трудомістких товарів.
û Смаки та уподобання американців традиційно спрямовані на капіталомістку технологічну продукцію, яку вони і купують закордоном, не дивлячись на те, що країна і сама добре забезпечена капіталом.
û Реверс факторів виробництва: один і той же товар може бути трудомістким в праценасиченій країні і капіталомістким в капіталонасиченій, що може відбуватися в умовах високої еластичності взаємозаміщуючих факторів виробництва.
[1] Рибчинський використовує припущення, що в результаті зростання пропозиції одного фактора виробництва, світова ціна на товар не змінюється.
Завантажити реферат