Українські реферати, курсові, дипломні роботи
UkraineReferat.org
українські реферати
курсові і дипломні роботи

Неоклассицизм

Реферати / Література / Неоклассицизм

Неокласицизм (від грец. neos - новий і classicus - зразковий) – тенденція в розвитку літератури і мистецтва, яка проявлялася після занепаду класицизму як літературного напрямку і знаходила вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, у проголошенні гасел “істиного мистецтва” й культу художньої форми, позбавленої суспільного змісту, земних насолод тощо.

Неокласицистичні тенденції знаходять вияв у середені 19-го ст. в збірках “Античні вірші” французького поета Леюнт де Ліля та “Емалі й Камеї” т. Готівє, в творах російських поетів А. Майкова і М.Щербини, в символістів.

 

Образ України в творчості неокласиків.

Образ України - це цілий іконостас ликів, асоціацій, паралелей. Образ України лежить в основі творчості М.Драй-Хмари, М. Зерова, Рильського, Филиповича. Неокласикм сприймали Україну по-своєму, відтворюючи на найвищому рівні інтелектуальної та емоційної напруги її минули теперішнє і майбутнє.

Зеров у примітках до збірки “Катепа” закликає літературну молодь розглядати буття людини скірзь призму культурної традиції, творчо осмислювати суб”єктивно-об”єктивні зв”язки світу: “поет-епік, беручись за свої великі й малі полотнища, неминуче пише про минуле…, а хіба воно не зв”язано тисячею ниток з теперішним і сучасним? Порівнюючи Вергілія й Горація, Овівдя, уважний читач легко розпізнає контури “вічної казки” перипетіїї “давньої і щораз нової історії”.

Обстоюючи ідею філософічності, європейськості української поезії неокласики брали собі у спільники Лесю Українку і Франка. Особливість Лесиного підходу до дійсності на думку Драй-Хмари, - це переважання психологічного аналізу предмета.

Однією з провідних у поезії неокласиків є проблема буття України, починаючи з князівських часів і до сучасності. Вони проводять мовби генеральний огляд сил нації, її можливостей і резервів (поезії “Володимир Мономах”, “Тарас Шевченко“ Филиповича “Сон Святослава”, “Олесь” Зерова, “Круті” Драй-Хмари та інше).

Очевидно, такий спосіб осмислення національної історії був сприйнятий культурним відродження 1920-х років неокласики були його активними учасниками. Вони постійно цікавились тим, як проблеми культури, історії, мистецтва розв”язували попередники.

Тому відчуття життя народу в цілому, загальнонаціональних перспектив у неокласиків масштабніше, ніж у інших їхніх сучасників. Стрижнем естетичної програми неокласиків стало гасло “Ad fortes!” (“До джерела!”) Таку назву мала книжка літературно-критичнихстатей Зерова (1926р). Цей заклик визначав одну з головних передумов творення нової культури – творче засвоєння кращих здобутків минулого як в українській, так і в світовій художній літературі.

У виступі на диспуті (1925р.) Зеров наголосив “підійме на вершину нашу мистецьку техніку, утворить з нашої творчості могутній культурного слова потік, що на поверхні примусить держатися тріски і сміття графоманії”.

Розуміння Зеровим масштабів, на які повинна спиратися новітня українська література, мала ще один, досить істотний аспект. Річ у тім, що на початковому етапі дискусії ніхто з учасників, не звернув увагу на традиції Європи в українській культурі. Першим хто це зробив був Зеров. Він закликав митців слова ”вибачливо і незалежно від попередніх оцінок переглянути дотеперішнє надбання української літератури. Ми повинні знов і по-новому придивитися до наших уславлених письменників, з”ясувавши їх значення для нинішнього нашого розвитку, їхнє місце в нашій літературній традиції”. Зеров вважав, що успішно реалізовувати цю програму тільки, коли поціновуватимуться не маніфнсти, а робота письменника, художня вибачливість, передусім вибачливість автора до самого себе. Опановування секретами художньої творчості нерозривно пов”язано з удосконаленням мови як першоелемента літератури. Тому всі заклики Зерова, Рильського розробляти, культувати наше “степове, пахуче”, але й “дике ще слово” передбачають роботу над словниковим складом нашої мови. Це улюблена теза неокласиків не втрачає актуальності і сьогдні, в час нового піднесення національного руху.

Критичне ставлення неокласиків до архаїчних національних стереотипів, що перешкоджають розвиткові культури знайшло вираження в поезії “Prodomo” Зерова: яка є гірка, о Господи, ця наша чаша. Ці мрійники безкрил, якими так поезія прославилася наша.

Осуд української провінційності (вживання слів, зворотів, що побутують тільки в певній місцевості) знаходимо у поезії Зерова “Чупричин сад в оглаві”. Цей осуд виростає з любові до рідної землі. Силу й прав для таких звинувачень надавала поетам віру в майбутнє рідного краю.

Духовна револбція Рильского постулюється у поєднанні з національним – через пережиті страждання до відродження, оновлення “одцвіло, як біла ліля, розлетілося, неаче пух”.

Від українських дівчат стременить ясне проміння чистоти, краси почуттів і духовності. І цілком логічним здається перенесення природьої краси України на образ Дантової героїні.”Скільки сонця в світі світиться, скільки сосон у лісах, і які червоні китиці на дівочих поясах”.

Ще одна важлива грань образу нового героя – утвердження незалежності творчої особистості від кон”юктурних запитів часу підтверджує ідеї свободи митця, який завжди лише почасти належить своєму часові, знаходиться у віршах Ю.Клена “Сковорода”.

Мужнім закликом не підкорятися догматам панівної ідеології, що знебарвлює, є “Лебіді” Драй-Хмари.

Зорові образи України у поезії неокласиків спираються на слова з колоритстичною семантикою. На рівні свідомості й підсвідомості в поезії неокласиків домінують кольори, найбільш характерні для української національної символіки – жовтий, блакитний, червоний. Співвідношення кольорів у поетичному словнику неокласиків з часом змінювалося. Для ранніх поезії Филиповича, Рильського, Драй-Хмари, Зерова – характерне переважання червоного кольору (заграва червлених днів (зерова), очервонена земля (Драй-Хмара), полум”я червоне, червоне світло шиби, червоний захід, мріями скривавленими червоніє даль (Рильський), сонце червоніє (Филипович). Поступово криваві марення революційного часу відходять на другий план. Їх заступає гармонія жовтого і блакитного, урівноважене поєднання холодної і гарячої стихій:”повітря з синьо-золотого скла”, “золотоглавий Київ на синіх горах”, “Оця гора зелена і дрімлива”, “ця золотом святкована блакить”” (Рильський), “ а в небі тільки смужка – синій льон, і ледве мріють золоті бордюри, “а сонце жалить голками і прискає золотом в синь” (Драй-Хмара). “Радісне тремтіння волошкам синім не дає заснуть, а сонце сіє золоте насіння” (Филипович).

Проте крізь залюблений погляд на “емаль Дніпра, голе Жовтоглиння” пробивається щось неясно-тривожне: “Крізь цеглу й брук пульсує кров зелена земних рослин, і листя чорноклена кривавиться у листі ліхтарів”. Колір крові у поезії Зерова (1933р.) стає елементом магічного кодування на рівні підсвідомості тривожні відблики тривожать уяву читача, примушуючи замислюватися над майбутнім.

Микола Зеров

(1890 - 1937)

Завантажити реферат Завантажити реферат
Перейти на сторінку номер: 1  2  3 

Подібні реферати:


Останні надходження


© 2008-2022 україномовні реферати та навчальні матеріали