(Леся, схиливши голову, занурилась у спомини. У цей час входить Доля. Вона кружляє над Лесею і сміється).
Доля.
Ніч темна людей всіх потомлених скрила
Під чорні широкі крила.
Погасли вечірні огні,
Всіх владарка ніч покорила.
Хто спить, хто не спить – покорись темній силі.
Леся.
Щасливий, хто сни має милі!
Від мене сон милий тіка…
Навколо темнота тяжка,
Навколо все спить, як в могилі.
Чи тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну може де і шлях барвистий?
Чи до мети я твердо дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях барвистий.
Доля. Забудь той світ! Міцна твоя темниця.
Леся.
Ой! Де ж бо ти, воле, ти зоре таємна?
Чому ти не зійдеш із неба?
Осяяти землю безщасную треба!
Ти бачиш, як все в нас покрила ніч темна?
Ти чуєш, як правду неправда крізь боре?
Ой, горе!
Доля. Забудь той світ! Міцна твоя темниця!
Леся.
Коли ж се минеться, чи згинем без долі?
Прокляття рукам, що спадають без сили!
Навіщо родитись і жити в могилі?
Як маємо жити в ганебній неволі,
Хай смертна темнота нам очі застеле!
Ой, леле!
Доля. Забудь той світ! Міцна твоя темниця!
(Доля задуває свічку і зникає, сміючись. Леся деякий час залишається у темряві. Потім з`являється Муза).
Муза.
Якщо прийде журба, то не думай,
Її рознеси у веселощах бучних,
За столом, де веселії друзі твої
П`ють, гуляють при покликах гучних
Ти не йди в тихий дім, де музика бринить,
Де танцюють веселії пари, -
Там ще гірше серденько тобі заболить,
Чоло вкриють ще тяжчії хмари.
Краще йди в темний гай, у зелений розмай,
Або в поле, де вітер гуляє,
На розвіллі із лихом собі розмовляй.
Може там його вітром розмає.
Або пісню утни голосну, не смутну,
Щоб, мовляв, засміялося лихо.
Проженем тоді, певне, потвору страшну,
І на серденьку знов стане тихо…
Леся.
Ні я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу!
Геть думи сумні!
(Звучить музика. Леся охоплює голову руками і схиляється над альбомом, поглинаючись своїми думками. Вмикається світло. Виходить коханий і, побачивши Лесю в розпачливому стані, стривожено дивиться на неї. Але звертається веселим голосом).
Коханий. На добридень, ти моя голубко!
Леся. На добридень, мій коханий друже.
Коханий. Що ж сьогодні снилось тобі, любко?
Леся. Сон приснився та дивненький дуже.
Коханий. Що ж за диво снилося тобі, мила?
Леся. Мені снились білії лелії…
Коханий.
Тішся, мила, лелія біла -
Квітка чистої та любої надії.
Леся.
Мені снинлись білії лелії,
Що хитались в місячному світлі,
Мов гадали чарівнії мрії,
І пишались гордії, розквітлі.
Приступила я до квітів ближче, -
Всі лілії раптом затремтіли,
Почали хилитись нижче, нижче,
Та й пожовкли, далі почорніли.
Коханий.
Дивний сон твій, любко моя гожа…
А мені червоні снились рожі.
Леся.
Тішся, милий, бо червона рожа, -
То кохання квітка та розкоші!
Коханий.
Мені снилося, чарівні рожі
Променіли в промені златистім.
І були на райські квіти схожі,
Запашнії, з листячком барвистим.
Приступив я до одної рожі,
Пригорнуть хотів я до серденька.
Зблідли раптом рожі прехороші
І найкраща роженька ясненька.
Та й умилась дрібною росою
Та моя найкраща рожа мила.
Мов підтята гострою косою,
Полягла мені до ніг змарніла.
Доля (З-за куліс говорить у зал).
Засмутилась пара молодая,
Зрозуміти снів своїх не може… (Сміється).
(Леся пильно дивиться на коханого. Він її обіймає і пильно дивиться у вічі).
Коханий.
Що ти говориш, любко моя мила?
Се наче грім з ясного неба впав?
Чи я тебе не щиро покохав?
Ні! Певне ти мене ніколи не любила!
(Леся хитає головою).
Журливо ти хитаєш головою
І кажеш: "В нас дороги розійшлись!"
О ні, я вірю - знайдуться колись,
З`єднаємось навіки ми з тобою.
Мовчиш, мій друже ясний, і зітхаєш…
Твоя душа за мною не жалкує,
А тільки серце вражене сумує
І жаль тобі, що ти мене кохаєш.
Леся.
Не жаль мені, що я тебе кохаю.
Та в нас дороги різно розійшлись.
Ні не кажи: "Ще зійдуться колись!"
Не зійдуться, мій друже, я те знаю.
Моє кохання - то для тебе згуба:
Ти наче дуб високий та міцний,
Я ж наче плющ, похилий та смутний -
Плюща обійми гублять силу дуба.
В країну смутку вітерець прилине
І принесе мені розмови
Від мого дуба любого в діброви, -
І спогад любих літ повік не згине.
(За цією розмовою стежила Доля, стоячи поодаль. Після закінчення розмови Доля підходить до Коханого і кладе йому руку на плече).
Доля.
Хвилини йдуть,
Пора у путь.
(Коханий обертається і звертається до Долі).
Коханий.
Я йду. (До Лесі) Тверда звага
Веде мене в шлях,
У серці одвага,
Хоч сльози на очах…
Я все покидає: садочки рясні,
І темні діброви, і ниви ясні,
З собою несу я лиш рідні пісні.
Прощай, моя люба дружина смутна!
Я, може, навіки іду в чужий край…
Прощай, - добрим словом мене спогадай!…
Бо літа не ждуть,
Пора мені в путь!
Доля.
Далека путь,
Хвилини не ждуть.
(Доля задуває свічку і забирає Коханого із собою. Звучить музика. Леся кидається за ним, але не встигає. Коханий зникає).
Леся.
Що я тепер, о Боже! Жить мені для чого?
Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема,
Тінь марна я, мене жаль – туга обійма,
Самої смерті прагну, Більше вже нічого.
(Обертається до залу).
Згадайте, друзі, - ви, котрі мене любили, -
Що я без щастя – долі у житті сьому
Нічого доброго зробити немала сили.
Кінця бажайте безталанню моєму,
Бо вже коли я тут недолі досить маю,
Хай буду я щаслива там, у іншім краю!
(Леся плаче, схиливши голову. Потім піднімав голову. Музика затихає).
Леся.
Прилинь до мене, чарівнице мила,
І запалай зорею наді мною,
Нехай на мене промінь твій впаде,
Бо знов перемогла мене ворожа сила,
Знов подолала, я не маю сил до бою.
(З`являється Муза у вінку і з книжкою у руці).
Муза.
Ти, дівчино, життям розбита, грай!
Грай на оцих, людьми розбитих струнах.
Дей же так гармонії осягнеш,
Її ж було в твоїм житті так мало…
О, не вважай, що криком, а не співом,
Акорди перші залунають. Грай! (Дає їй книжку).
Адже й твоє життя так починалось.
Де ж потім ти взяла ті ніжні тони,
Що навіть злих людей до тебе привертали?
Ти їх знайшла в своїм розбитім серці.
Невже не знайдеш їх в своїх розбитих струнах?
Завантажити реферат