Медичне страхування у країнах Європи та СНД

З даних табляці видно, що основу фінансового забезпечення охорони здо­ров’я Німеччини становлять кошти державного медичного страхування. Їхній обсяг залишається постійним і дорівнює 66-68% загальних витрат на охорону здоров’я за останні 25 років.

Окрім державного медичного страхування, існує 3 інших джерела надход­жень: податки — близько 10%, безпосередня плата застрахованих (out-of-pocket payments) –майже 11% приватне медичне страхування - близько 7%.

Особливою рисою німецької моделі обов’ язкового медичного страхування

є безпосередня участь застрахованого в оплаті медичних послуг — 80% вартості

лікування сплачує лікарняна каса, 20% — сам пацієнт. Це плата і за лікування, і за ліки. Вартість ліків єдина по всій Німеччині. На рік житель країни спожи­ває ліків у середньому на 274 марки.

Отже, в Німеччнні діє механізм багатоканального фінансування охорони здоров’я, найвагомішим джерелом якого є фонди обов’язкового медичного стра­хування. Наявність інших джерел фінансування має позитивне значення - зменшує фінансове навантаження на всіх учасників системи (на федеральний і місцевий бюджети, роботодавців, самих застрахованнх), чим зумовлюється ефективність і достатність надходжень коштів у цю галузь, сталість системи фі­нансування охорони здоров’я.

Таким чином, можна визначити основні характеристики німецької моделі соціального медичного страхування:

* соціальна справедливість — обсяг і якість допомоги не залежать від роз­міру сплачених внесків;

* чітке розмежування обов’язкового і приватного страхування. Приватне страхування дає переваги тільки сервісного характеру, воно проводиться окре­мими юридичними особами, що не займаються обов’язковим страхуванням;

• захист інтересів пацієнтів, застрахованих на умовах обов’язкового стра­хування;
• участь пацієнтів у витратах на охорону здоров’я: сплата 50% внеску зі свого заробітку; доплата за лікування у стаціонарі, доплата за ліки;

• страхування тими, хто працює, не лише себе, а і непрацюючих членів родини;
• участь приватного лікарсько-амбулаторного сектору в суспільній охоро­ні здоров’я через договори з лікарняними касами;
• переважання державних і суспільних лікарень у лікарняному секторі;

* передача державою своїх функцій самоврядним незалежним організаці­ям -

лікарняним касам і асоціаціям лікарів з обов’язковим членством.

Воднораз система охорони здоров’я Німеччини має низку проблем і недо­ліків. Це велика кількість лікарняних ліжок — 919,6 на 100 тис. населення (1999 р.) при середній нормі 595,53 у країнах ЄС (1999 р.), довготривалість пе­ребування хворого у лікарні (16,6 дня у 1999г.) . А ще стрімке зростання вар­тості лікування, відсутність соціально гарантованого мінімуму, жорсткого пла­нування ресурсів. Крім того, у Німеччині фінансування охорони здоров’я ускладнилося у зв’язку із приєднанням східних земель.

З метою розв’язання проблем, пов’язаних із реформуванням системи охо­рони здоров’я, урядом ­Німеччини було прийнято й уведено в дію такі нормативні акти: “Акт реформування снстеми охорони здоров’я 1989” (перший етап) (1988 р.), “Акт реформування структури системи охорони здоров’я 1993” (дру­гий етап) (1992р.), “Акт обгрунтування ставки внесків у фонди медичного стра­хування” (1996 р.), “Перший та другий акти реструктуризації державного медич­ного страхування” (третій етап) (1997 р.), "Акт що до посилення солідарності у державному медичному страхуванні” (1998 р.), “Акт реформування державного медичного страхування”

(1999 р.).

Отже, на сьогодні система охорони здоров’я Німеччини перебуває в стані реформування й трансформації. Основний акцент робиться на якість надання медичної допомоги і на матеріально-технічне забезпечення лікувальних закла­дів. При цьому вартість лікування відходить на другий план. Однак населення підтримує таку політику.

На відміну від німецькоі моделі, французька модель медичного страхуван­ня має централізовану форму управління. Діє система загального страхуванняна випадок хвороби, якою охоплено 80% населення. Система обов’язкового ме­дичного страхувакня регламентусться законом “Про медичне страхування нансування охорони здоров’я”, якнй передбачає внесення страхових сум як тими, хто працює, так роботодавцями. Причому роботодавці сплачують 12,5%, а наймані працівникіі — 7%.

На чолі системи лікарняних кас стоїть національна каса (каса страхування найманих робітьникив), яка перебуває під контролем Міністерства соціального забезпечення та праці. Національна каса виконує функції визначення розмірів допомог і внесків, загальний контроль за діяльністю лікарняних кас, контроль якості і вартості медичної допомоги. Вона має 129 місцевих відділень (регіо­нальних кас), кожне з яких відповідає за страхування в окремому регіоні і не конкурує з іншими. Страхування в касах здійснюється за територіальним прин­ципом. Клієнти практично позбавлені права вибору страхової організації. Дер­жавою забезпечується невисока вартість ліків. Так, державні затрати на медикаменти значно вищі, ніж у Німеччині,і становлять 22,8 % (1999 р.) від загальних витрат на охорону здоров’я.

Німецька і французька моделі мають такі спільні риси: обов’язковий ха­рактер страхування, доступність для всього населення незалежно від ступеня ризику, застосування сучасних технологій, суспільна солідарність, участь дер­жави в оплаті вартості лікування й ліків. Так, населення сплачує 25% гонора­ру лікаря за візит, 30% гонорару стоматолога; 20% вартості лікарняного обс­луговування; 10% вартості незамінних препаратів; 30% витрат на медикаменти, лабораторні аналізи тощо.

Фінансування системи охорони здоров’я у Франції здійснюється в основ­ному за рахунок трьох джерел фінансування: загального бюджету, обов’язко­вого медичного страхування (основне джерело фінансування), особистих коштів громадян.

Розподіл фінансових ресурсів у системі обов’язкового медичного страхуван­ня покладено на недержавні структурі — страхові лікарняні каси. Державні ор­гани на основі законів установлюють розміри допомог і способи фінансування лікарняних кас.

Державне медичне страхування здебільшого фінансується системою внес­ків, які визначаються на основі середнього заробітку, незалежно від специфіч­ності очікуваного ризику.

Окрім цього, Франція має розвинуту мережу приватних страхових компа­ній. У разі отримання страхового поліса у приватній страховій компанії остан­ня, як і будь-яка страхова каса, сплачує госпітальні затрати й рахунки пацієнта за прийом лікарями. Шкала додаткових послуг варіюється і є предметом конку­ренції приватних страхових компаній.

Перевагою цієї форми організації медичного страхування є відносна прос­тота управління, незначні адміністративні витрати, а недоліком — обмежені можливості при залученні місцевих ресурсів, недостатньо оперативна реакція на потреби населення.

Особливості бюджетної системи охорони здоров’я розглянемо на прикладі Велнкобританії та Швеції, де держава в неявнній формі є єдиним страховиком усього населення, що створює державну монополію. Основна частина коштів надходить із державного бюджету і розподіляється згори вниз по управлінській вертикалі. Централізоване фінансування дає змогу стримувати зростання вар­тості лікування.