Медичне страхування у країнах Європи та СНД

У Швеції страхові закони про медичне страхування були видані у 1898 році. Загальне обов’язкове медичне страхування було введене у 1955 році. Діє На­ціональна система соціального страхування — загальна й обов’язкова для всьо­го населення країни.

Власником засобів виробництва у системі охорони здоров’я є держава, тобто органи џентрального, місцевого й міського управління. Вони також здійснюють керівництво службою охорони здоров’я, планують і фінансують їі діяльність. Всю відповідальність за надання медичної допомоги покладено на ради графств (їх 26). Контроль за їхньою діяльністю здійснює Національна рада соціального страху­вания. Однією з особливостей шведської системи страхування є передача застра­хованими страховикам своїх юридичних прав із питань медичного страхування.

Система фінансування охоронни здоров’я Швеції має такий вигляд: 13% ста­новлять кошти держави; 51% — кошти місцевих органів влади; 31% кошти роботодавців.

Національна система охорони здоров’я у Швеції має чітке соціальне спря­мування. Лікарі як наймані працівники працюють за контрактами. Лікарняна допомога майже повністю фінансується регіональним бюджетом, лікарні пере­бувають у володінні рад графств. Існує суворе районування лікарняної допомо­гн. Населення обмежене у виборі лікаря й у можливості госпіталізації.

Система організації охорони здоров’я Великобританії в основному схожа на шведську модель. У Вели кобританії використовується система бюджетного фі­нансування охорони здоров’я, що зумовлює його державний характер із вели­ким ступенем централізації управління. Закон про страхування, що був прий­нятий у 1912 році, започаткував принцип обов’язковості й охопив обов’язковим медичним страхуванням третю частину населення Англії, Шотландії та Ірлан­дії, практично всіх осіб, шо працюють, і службовців за договором найму.

Фінансова основа системи охорони здоров’я Велпкобританјї така: 85% фі­нансусться за рахунок загального оподаткування; 12,5% надходжень із фондів обов’язкового державн ого страхування працівників і роботодавців; 2,5% надхо­дить від платежів за послуги.

Всі, хто працює, підлягаіотъ обов’язковому страхуванню здоров’я, а також непрацюючі жінки у шлюбі, які можуть приєднатися до страхування за добровільними програмами. У цілому паціенті сплачуютъ 10% вартості лікування. Частка державних затрат на медикаменти дорівнює64,2% (1999 р.) від загальної суми державних затрат на охорону здоров’я.

Близько 7млн. громадян Об’єднаного Королівства, крім внесків у націо­нальну систему охорони здоров’я у виглядіі податків, купують приватну медичну страховку.

Таким чином, Національна система охорони здоров’я практичгно існує за рахунок коштів, що вносяться платниками податків і виділяються урядом на охорону здоров’я зі статті затрат на соціальні потреби.

Загалом організація систем и охорони здоров’я в країнах Європейського со­юзу характеризується надзвичайною різноманітністю форм, оскільки кожна із них несе на собі відбиток особливостей еволюції охорони здоров’я — історич­них, політичних, економічних і ментальних. Тому, на мою думку, при запро­вадженні обов’язкового медичного страхування в Україні варто враховувати пев­ні чинники. В умовах економічної нестабільності в країні, основною рисою якої є відсутність державних коштів, зростає потреба у жорсткішому плануванні ре­сурсів. Доцільним є також за провадження цeнтралізованої бюджетно-страхової моделі охорони здоров’я з прямою формою організації фінансування із посту­повим залученням на ринок медичних послуг страхових компаній.

У нинішніх умовах за відсутності наукових розробок, навичок контролю, кваліфікованих спеціалістів передача обов’язкового медичного страхування стра­ховим компаніям, лікарняним касам є несвоєчасною.

Враховуючи нерозвиненість економічних і правових відносин в охороні здо­ров’я, доцільною с акумуляція страхових коштів у єдиному фонді соціального ме­дичного страхування. Фонд — це самоврядна некомерсійна органїзація, що є го­ловним утримувачем коштів в очороні здоров’я і покупџем медичних послуг для населения. Функціонування централізованого фонду медичного страхування мережею регіоналъних, відносно автономних філій підвишує передбачуваність відшкодування витрат на медичну допомогу, мінімізує чисельність адміністра­тивного апарату, що займається страхуванням, і, відповідно, зменшує витрати на його утримання до 3—5%, тоді як в інших видах систем адміністративні видатки, за даними Міжнародної організації прані, поглинають 8—10% від загального об­сягу видатків за страховими програмами.

Уперехідний період допущення на ринок обов’язкового медичного страхування багатьох страховиків, як переконує досвід країн СНД,зокрема Росії, ве­де до погіршення фінансування охорони здоров’я, ускладніює документообіг.

4. СТРАХОВИЙ РИНОК РОСІЇ

На страховому ринку Російської Федерації був запроваджений поліс глобального медичного страхування. Особливість цього полісу полягає в тому, що його власник дістає змогу лікуватися не лише в одному медичному центрі, а й де завгодно (навіть за кордоном). Поліс глобального медичного страхування забезпечує можливість відвідувати й лікарів, що практикують приватне. За­страхований може самостійно вибрати клініку або лікаря, поставивши це до відома страхової медичної організації. У такому разі розрахунки за надані послуги можуть виконуватися безпосеред­ньо між медичною установою і страховою організацією. Проте розрахуватися з медичною установою може й сам застрахований, котрому страховик згідно з договором страхування зо­бов'язується відшкодувати вартість лікування. Поліс глобального медичного страхування не передбачає лікування, яке не було приписане лікарем, лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД; лікування з метою зміни маси тіла тощо.

Добровільна форма медичного страхування дає змогу грома­дянам, які виїжджають за кордон, укласти договори страхування (асистанс) на випадок раптового захворювання, тілесних пошко­джень внаслідок нещасного випадку, а також смерті під час пе­ребування за кордоном. Головна мета «асистансу» — негайне ре­агування в надзвичайних обставинах, надання клієнтові медичної допомоги. Договір страхування може передбачати відповідаль­ність страховика при потребі медичного транспортування хворо­го до найближчої або спеціалізованої лікарні; транспортування в країну проживання з медичним супроводом; репатріацію тіла за­страхованого; дострокове повернення; екстрену стоматологічну допомогу; юридичну допомогу і т. ін. Проте поліс добровільного медичного страхування громадян, які виїжджають за кордон, не передбачає відшкодування вартості медичних послуг з цілеспря­мованого лікування, з лікування від хвороб, які були страхуваль­никові (застрахованому) відомі на момент укладення договору страхування, з медичного обслуговування або лікування, що не є невідкладним.

Правила страхування громадян, які виїжджають за кордон, не передбачають відшкодування витрат у разі лікування хронічних захворювань, стоматологічного протезування тощо.