Економічне та соціально-політичне життя Київської Русі

Закуп був суттєво обмеженим у своїх правах. За втечу від «хазяїна» він перетворювався у повного («обільного») холопа. За крадіжку, здійснену закупом, відповідав його «хазяїн» проте закуп у цьому випадку, як і у випадку втечі, ставав повним холопом. Землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню «за діло», але не міг «бити» закупа «без провини» з його боку. Зростання закупництва бу­ло пов'язане з розвитком приватного землеволодіння'.

Ізгої.

Ізгой — це людина, «зжита», вибита зі звич­ної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні. Різниця у стано­вищі ізгоїв залежала від того, з якого середовища лю­ди потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед дру­гих могли бути як жителі міст, так і селяни. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю. Останні, як правило, не поривали зв'язків з хазяїном і залишалися під його владою. Однак траплялися випадки, коли хо­лоп, який звільнився, ішов від свого хазяїна. Такі ізгої (вільновідпущеники) звичайно потрапляти у залежність від церкви. Поряд з ізгоями вільновідпущениками у Київській Русі зустрічались ізгої — івихідці з в'льних верств давньоруського суспільства Ізгой залишав­ся вільним, доки сам не ставав закупом або холопом.

Челядь і холопи.

У Київській Русі до складу невіль­ного населення входили й .раби. Одне із джерел рабст­ва — полон. У Х—XII ст. для позначення рабів-полонених вживається термін «челядь». На відміну від челяді раби-холопи — це члени племені, продукт тих соціаль­них процесів, які проходили у середині Київської Русі. У холопа автоматично перетворювався також за­куп, який тікав або провинився. За борги у рабство мо­гли продавати боржника, який збанкрутився .

За Руською Правдою, челядин — це раб, який зна­ходиться під владою свого хазяїна. Холоп в окремих випадках був наді­лений деякими правами. Так, будучи боярським тіуном, він міг виступати в суді як «видок». Холоп, який вдарив «віль­ного мужа», зазнавав кари. За холопа, котрий здійснив крадіжку, відповідальний ха­зяїн, тоді як вільні люди, що «крали», сплачували пропажу. За убивство холопа його хазяїв сплачувалася не «віра», а тільки «урок».

Міське населення. Соціальний склад міського насе­лення Київської Русі був вельми разноманітним, що є характерною рисою суспільства середніх віків. Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи і міську аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Руська Правда з пова гою називала «градинів», «купчин», лихварів. Купці, що займалися зовнішньою торгівлею, іменувалися «гості». Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найбільш чис­ленну категорію міського населення. Основна маса горо­дян була особисто вільною Частина ремісників залежала від своїх хазяїв - бояр, купців. Особисто вільні ре­місники і дріб­ні торговці у містах оподатковувалися або відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріп­лень, наглядали за їхнім станом Руська Правда визначала плату пред­ставникам державної влади, які відали будівництвом міст і мостів, з коштів міського населення. На кошти того ж міського населення будувалися церкви, утримувалася церковна парафія.

Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із загальної маси ремісників виділялися більш заможні майстри, в яких були залежні від них підмайстри або учні.

3. Політичний устрій

До приходу варягів основною політичною одиницею східних слов'ян виступало плем'я. Важливі питання вирішувалися шляхом згоди між старійшинами, які збирали­ся на племінні ради й були панівними постатями політичного життя, починаючи з найнижчого рівня — общини (миру, задруги) й аж до найвищого рівня союзу племен, такого, як, скажімо, існував у полян, сіверян і древлян. Центрами політичної влади були численні обнесені частоколом племінні поселення, що виникали на очищених від лісу узвишшях, довкола яких селилися члени племені. Найбільшими «володарями» їхніх торго­вельних підприємств були члени династії Рюриковичів, і саме вони мали найбільше прибутків і влади. Проте оскільки князі великою мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружинниками.

Київським князям у неоднаковій мірі вдавалося мо­нополізувати владу. До правління Ярослава Мудрого в се­редині XI ст. найбільш честолюбним, талановитим і жор­стоким членам династії неодноразово вдавалося захоплю­вати київський стіл та утверджувати свою зверхність над братами та іншими конкурентами. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цього великий князь київський врешті-решт став не більше ніж титулованим главою династичне зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою.

Механізмами здійснення влади були - княжа влада, рада бояр та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. У виконанні своїх військових функцій князі-насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян. Чисельність цього війська була відносно невеликою — десь близько 2--3 тис. чол У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Право­суддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською правдою» Ярослава Мудрого. Княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але разом із тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була відносно нерозвиненою і примітивною.

У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежа­ли від данини. До інших джерел княжих доходів належав ли мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські зако­ни щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою.

За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу, що виник із старших членів дру­жини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Князі брали до уваги позицію боярської думи. Демокра­тичну сторону політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори городян, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов'ян. Серед питань, об­говорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов'язувався не переходити тра­диційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.