Етіотропна терапія складається із різних способів впливів, що спрямовані переважно на етіологічні чинники, до яких належать інфекційні збудники, фактори навколишнього середовища (погодні, кліматичні тощо).
Певною мірою до етіологічних чинників можна віднести гостру та хронічну хвороби з потенційно можливим формуванням іншої, більш важкої її форми або патологічного стану організму. В таких випадках у разі неефективності консервативних методів лікування використовується хірургічна (або інша) корекція даної несприятливої ситуації. Прикладами можуть слугувати хірургічні втручання при ургентних хворобах внутрішніх органів або променева терапія при пухлинних процесах.
Важливо зауважити, що жоден із зазначених напрямів лікування, окрім генної інженерії, не має профілактичної спрямованості відповідно до такого визначення поняття "профілактика", як запобігання розвитку захворювання. Тільки етіотропна терапія містить у собі елементи профілактичної спрямованості.
Етіотропна терапія включає як складові елементи коригувальну і превентивну терапію.
Коригувальна терапія — це комплекс заходів, спрямованих на відновлення втрачених або знижених функцій окремих органів або частин органа. До неї належать також заходи, що сприяють зменшенню патогенного чинника. До цього напрямку лікувальних заходів можна віднести всі відомі способи протезування, в результаті яких частково або повністю відновлюється функція не тільки пошкодженого органа, але й пов'язаних з ним інших органів і навіть систем.
Наприклад, після протезування зубів відновлюється діяльність системи травлення.
Усі різновиди антибактеріальної терапії сприяють зменшенню сили діючої речовини етіотропного чинника, зумовленого патогенним мікроорганізмом, їх також можна розглядати як коригувальну етіотропну терапію.
Превентивна терапія. Дійсно превентивною терапією можуть бути заходи, що спрямовані на запобігання розвитку патологічного процесу. Виокремлюють три варіанти ситуацій, за яких можливе використання превентивної терапії: 1) виявлені генетичні дефекти, що не супроводжуються синдромом хвороби (перед-хвороби, детерміновані генотипом); 2) квазипатичні процеси (хвороби без патологічного процесу), спричинені різними умовами, що спонукають організм до перебудови на рівні системи збереження гомеостазу; 3) популяційна профілактика, за якої превентивні форми спрямовані не на окремого індивіда, а на колектив, людську популяцію в цілому. Виявлений генетичний дефект, який досі не може кваліфікуватись як хвороба, що потребує лікування, але, як усякий дефект повинен бути зарахований до категорії патологічних станів, котрі знижують діапазон адаптації даного організму (особливості обміну речовин і енергії відповідного органа).
Превентивні заходи у таких випадках можуть бути зведені до відмежування індивіда від ситуації, у якій можливе виникнення стану стресу, тобто підвищення функції тканини, тому що при цьому найімовірніший перехід гіперфункції тканини (квазипатії) у патологічний процес.
Під час розвитку квазипатичного процесу під впливом різноманітних факторів довкілля (фізичних, соціально-психологічних, екологічних) завдання превентивної терапії можна вирішити тільки шляхом ізоляції індивіда від їхнього впливу, вибір ізоляції визначається конкретною ситуацією.
Програма популярної профілактики часто вимагає для своєї реалізації не тільки суто медичних методів, але й екологічних, соціальних і навіть морально-етичних.
Таким чином, система лікування у сучасному розумінні може бути представлена як окремі напрямки, які відображають властиві їм функціональні особливості.
Багатоаспектний розгляд загальної системи лікування дає змогу насамперед визначити функціональну значущість кожного із виділених напрямів. Усі хвороби прийнято розподіляти на гострі та хронічні.
Одначе слід зауважити, що для різних хвороб (окрім квазипатичних процесів) характерним терапевтичним впливом є рівень метаболічного життєзабезпечення тканин. Тут маються на увазі як гострі, так і хронічні процеси, виділення яких склалося стихійно, хоча між ними немає відмінностей з точки зору типу та якості порушення обміну речовин та енергії, різниця виявляється лише у кількісних характеристиках порушень обміну і відповідно в інтенсивності реакцій систем збереження гомеостазу (особливо імунної системи), тобто квазипатичному прояві хвороби. При гострих процесах для клінічної картини хвороби характерна специфічна симптоматика: підвищена активність систем збереження гомеостазу, локалізація патологічного процесу і ступінь порушення функції відповідного органа (тканини).
При хронічному процесі (у фазі ремісії) дещо компенсується тканинний метаболізм і клінічна картина характеризується залишковою (резидуальною) функціональною здатністю організму і його функціональним зв'язком із органами та системами. Відомо, що загострення хронічного процесу може мати різні стадії вираження (у клініці прийнято виокремлювати три ступені) — від дуже легких варіантів, коли майже не виявляється ефективність систем збереження гомеостазу ані при суб'єктивному обстеженні, ані за лабораторними показниками, до загострень з дуже високою активністю систем збереження гомеостазу. Такий варіант загострення за клінічними ознаками майже не відрізняється від суто гострих процесів, хоча прогноз при ньому завжди сприятливіший через наявність попередніх адаптивних змін. У будь-якому випадку найефективнішим методом лікування с метаболічна терапія, особливо її дезінтоксикаційний варіант. Важливо відзначити, що при загостреннях і гострих процесах адаптотерапія і засоби метаболічної терапії можуть поєднуватись, але в жодному разі не підміняють одне одного.
Необхідність в адаптотерапії виникає за гострого перебігу хвороби або при загостреннях хронічних процесів із надзвичайною реакцією систем збереження гомеостазу: високий рівень артеріального тиску, гіпертермія, синдроми серцевої та бронхіальної астми, інтенсивний біль, пароксизми порушень серця. Одначе будь-які терапевтичні впливи на цьому рівні не можуть зупинити хід патологічного процесу, котрий завжди супроводжується порушенням послідовності біохімічних реакцій через дефіцит функції ферментів. Іншими словами, адаптотерапія ніколи не спричинює загострень хронічного процесу, тобто не є протирецидивною терапією.
Адаптотерапія успішна у тих випадках, коли при збереженій функції органа необхідна його ізоляція від додаткових нервових впливів (холінолітики, адренолітики), чим досягається зниження інтенсивності обміну речовин і енергії в тканині, що необхідно для його самовідновлення. Одначе такий спосіб лікування не може дати сталого та надійного результату, фізіотерапевтичні І рефлекторні лікувальні впливи при достатніх резервах адаптації тканинного обміну також можуть забезпечити лише тимчасовий ефект, але не відновлення преморбідного стану в цілому. Таким чином, засоби адаптотерапії бажано застосовувати тільки при гострих станах, коли вимагається негайна корекція систем збереження гомеостазу в умовах аварійного режиму функціонування організму, тобто в ситуаціях служби швидкої та невідкладної медичної допомоги. Полегшення стану пацієнта при цьому зумовлено штучною зміною систем збереження гомеостазу, а разом з тим, і багатьох "патологічних" ознак хвороби.
Завантажити реферат