З погляду нашого законодавця, дане положення повинне було припинити відтік капіталу до офшорних зон і поповнити бюджет.
Проте після появи переліку офшорних зон у виді обнародуваного розпорядження КМУ ще 01.03.2000р. №106-р (далі - Перелік) особливо яскраво проявилася недосконалість підходу, закладеного в п.18.3. Більш того, у деяких випадках спостерігалося його пряме протиріччя нормам міжнародного права, про що ми ще поговоримо далі.
Саме п. 18.3 “Закону про прибуток” (із деякою часткою умовності) можна було б назвати і зовсім необразливим (що, до того ж, збігається із точкою зору профільного Комітету ВРУ і ГНАУ), його застосування обумовлене винятково опублікованим Кабміни Переліку. До цього моменту п.18.3 “Закону про прибуток” узагалі не можна було застосовувати як правову норму, оскільки в іншому випадку спостерігалася б відсутність (не тільки в рамках “Закону про прибуток”, а взагалі в рамках українського законодавства) «гіпотези» як елемента, необхідного для перетворення цього положення в правові норми.
§ 3.2 Невідповідності законодавства України її міжнародним договорам .
Але давайте спочатку розберемося з загальноприйнятими поняттями «офшорна зона» і «офшорна компанія».
Виходячи з формулювання п.18.3, в українському законодавстві існує поняття оффшорной зони як території, що вказується КМУ в Переліку. А оффшорной компанією відповідно з метою оподатковування є юридична особа, зареєстрована на території цієї зони.
Проте не можна не відзначити дискримінаційний характер даного положення українського законодавства. Почнемо з того, що у світовій практиці офшорною зоною є територія, де пільговий режим оподатковування застосовується стосовно компаній, що володіють повним набором таких ознак:
- Цілком належать нерезидентам;
- Здійснюють діяльність винятково поза територією реєстрації;
- Не одержують прибутку з джерелом походження з території реєстрації;
Інші компанії, зареєстровані на території такої «Податкової гавані», потрапляють під дію загального режиму оподатковування, а тому не можуть вважатися «офшорними».
Отже, необхідно відокремлювати поняття «офшорна компанія» і «компанія, що знаходиться в офшорній зоні». Перше більш вузьке, тому що офшорною прийнято вважати компанію, що має усі вищезгадані ознаки (через що і з'являється пільга в оподатковуванні), у той час як «компанія, що знаходиться в офшорній зоні» - це компанія, що зареєстрована в такій зоні, здійснює свою діяльність і потрапляє під дію загального режиму оподатковування.
Деякі території надають компаніям, що володіють ознаками, визначеними вище, «понад пільговий» режим оподатковування, що в сукупності з іншими, не менше важливими моментами (відсутність договорів про надання правової помочі, ліберальне регулювання банківської діяльності, включаючи питання банківської таємниці й ін.) не найкращим чином впливає на світових грошових потоках і відповідно суперечить інтересам інших держав.
Щодо головної невідповідності п.18.3 міжнародним договорам України. То вона полягає в невірному підході, зафіксованому в даному положенні. У світовій практиці внутрішнього оподатковування операцій по імпорту товарів застосовується інший принцип, що також закріплений у деяких міжнародних-правових документах, обов'язкових для України - принцип країни походження товару. Про цей принцип також згадується в Законі України від 16.04.91 р. №959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність»(“Закон про ВЭД”), із наступними змінами і доповненням. У ст.11 “Закону про ВЭД” щодо оподатковування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності говориться, що «ставки податків є однаковими для усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності і визначаються по товарному принципу: для одного й того ж самого товару діє єдина ставка податку».
§ 3.3 Статус міжнародних договорів у правовій системі України.
Для подальшого розгляду питання визначимося зі статусом міжнародних договорів у правовій системі України. Відповідно до ст.9 Конституції України міжнародні договори, ратифіковані ВРУ, складають частину національного Законодавства України. Оскільки вони ратифіцируються законом, тож і мають силу закону. Проте варто мати на увазі, що основна відмінність міжнародного договору як закону від звичайного закону України полягає в тому, що якщо останній може бути змінений наступним національним законом, то зміни в міжнародний договір не можуть вноситися державою в односторонньому порядку (зокрема, прийняттям іншого закону). Для того щоб не порушувати його міжнародних-правових зобов'язань. Інший підхід суперечив би Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 року (Для України (у складі СРСР) Віденська Конвенція вступила в силу 13 червня 1986 р. В ст.27 цієї Конвенції говориться: “Учасник не може слатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання їм угоди”), нормам національного законодавства України (Частина друга ст.17 Закону України від 22.19.93 р. №3767-ХІІ “Про міжнародні угоди “, а також ст.19 Закону України від 25.06.91 р. №1251- ХІІ “Про систему оподаткування” ), а також п. 18.1 ст. 18 “Закону про прибуток” (“Якщо міжнародним договором, ратифікованим Верховної Радою України, встановлені інші правила, відмінні від передбачених дійсним Законом, застосовуються норми міжнародного договору”).
Таким чином, за нормами міжнародного договору, ратифікованого ВРУ, “Закон про прибуток” визнає велику юридичну цінність. Отже, сам Закон передбачає, що при будь-яких колізіях із нормами міжнародного договору застосовуються норми останнього.
Чому ж суперечать деякі норми “Закону про прибуток”?
Як уже говорилося, законність п.18.3 “Закону про прибуток”, узятого окремо, ніякі заперечення не викликає. Але застосування окремих норм п.18.3 і Переліку (щодо тих або інших територій) суперечить національному режиму і режиму найбільшого сприяння в оподатковуванні, що встановлені міжнародними договорами, ратифікованими ВРУ.
Тому для того, щоб казати про можливість і обгрунтованість включення тієї або іншої території в Перелік, проведемо спочатку огляд обов'язкових для України міжнародних-правових договорів із європейськими країнами. ( На даному етапі ми обмежимося тільки Європою, оскільки більшість таких офшорних зон є залежними або заморськими територіями європейських держав (Андорра, Азорські острови, Бермудські острови, Британські Вергінскі острови, Кайманові острова, Капміоне, Мадейра, Монако, Голландські Антильські острови, Острів Мен, Острови Ла-Манш і ін.))
Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами, підписана 16 червня 1994 р. (далі - УПС), установлює національний режим щодо оподатковування і внутрішнього регулювання (ст.15 УПС):
1. Товари, що походять з території однієї Сторони й імпортуються на територію іншої Сторони, не підлягають, прямо або побічно ні якому внутрішньому оподатковуванню або іншим внутрішнім зборам, що перевищують ті, що застосовуються, прямо або побічно, до подібних вітчизняних виробів.
Завантажити реферат