Визначні французькі медики

Нові методи дослідження значно поліпшили діагностику захворювань, тимчасом як лікувальні можливості залишались малодійовими, застарілими, обмежувалися в основному частими кровопусканнями, проносними та блювотними. Це давало підстави для скепсису щодо лікувальних можливостей меди­цини взагалі. «Ми можемо розпізнавати, описувати й розуміти захворювання, але ми не повинні навіть мріяти про можливість впливати на них нашими засобами». Ще більш крайніх поглядів, ніж Шкода, дотримувався Дітль: «Краще, що можна зробити при внутрішніх хворобах, - це не робити нічого».

Збагачення клініки ефективними лікувальними засобами стало можливим тільки з розвитком експериментальної фармакології. Першу в світі лаборато­рію фармакології було створено Г. Бухгеймом в Дерптському (нині Тарту) університеті в 1847 р. У другій половині XIX ст. в лікувальну практику вві­йшли вже такі активні препарати, як морфій, кофеїн, бром, атропін, папаве­рин та ін.

Другий учень Біша, Гійом Дюпюїтрен (1777- 1835), займав­ся практичною хірургією, завідував хірургічним відділенням най­більшої лікарні Парижа. Він справедливо вважався найвидатнішим хірургом свого часу. В хірургії його ім'я зберігається в назві описаного ним абдукційного перелому гомілки (перелом Дтюпюїтрена) і десмогенної контрактури пальців кисті (контрактура Дюпюїтрена). Найбільший хірургічний музей Франції в Парижі названо його ім'ям.

Крім хірургії Дюпюїтрен багато уваги приділяв вивченню патологічної анатомії. За своїм заповітом він залишив великий капітал Паризькому університетові для заснування окремої кафедри патологічної анатомії. На завідування цією кафедрою Дюпюїтрен рекомендував свого учня - хірурга і патологоана­тома Крювельє, з ім'ям якого пов'язане виділення в самостійну нозологічну форму пептичної виразки шлунка. Крювельє створив перший французький підручник патологічної анатомії з атласом.

У цей же час виділяється в окрему спеціальність педіатрія. В Англії виходять (1748- 1784) посібники з описом догляду та вигодовування немовлят, захворювань дітей старшого віку (В. Кадоган, Г. Армстронг, М. Ундервуд). У Швеції такий же посібник створено Р. Розенштейном (1761). Першу спеціалізовану лікарню для дітей було відкрито в Парижі 1802 р. Під керівництвом А. Труссо, Ф. Жадло, Г. Роже вона стає школою підготовки педіатрів для багатьох країн Європи. Дитячу лікар­ню в Петербурзі було відкрито 1834 р., у Відні - 1847 р.

Засновником патологічної анатомії як самостійної науки вважається віденський професор Карл Рокитанський (1804- 1878). Обслуговуючи найбільші лікарні Відня, роблячи близько 2 тисяч розтинів на рік (такої можливості до нього не мав жо­ден дослідник), займаючись лише патологічною анатомією, Ро­китанський зміг вивчити зміни в органах при різних захворю­ваннях в їх поступовому розвитку. У своєму великому підручни­ку патологічної анатомії він подав класичний опис змін в орга­нах, які можна бачити неозброєним оком під час розтинів. Рокитанський дотримувався гуморальної теорії походження хво­роб, розрізняючи в змінах соків організму окремі, як він нази­вав, «крази»: запальний, тифозний, туберкульозний, раковий тощо. Вчення про «крази», яке фактично не вносило нічого но­вого в питання походження хвороб, не набуло поширення, і його швидко забули після появи праць Вірхова з питань целюлярної патології.

Підсумовуючи, можна сказати, що на кінець XVIII ст. ана­томами вже було докладно вивчено будову людського організму з початковими відомостями з мікроскопії тканин і органів. Хоч функції більшості органів залишалися ще невідомими, великих успіхів було досягнуто в розумінні кровообігу, дихання, власти­востей окремих тканин. Тим часом клінічна медицина не мала таких видатних успіхів.

Методи обстеження хворих залишалися ще майже тими са­мими, якими лікарі користувались за часів Гіппократа. Дуже затримував справу вивчення клініки різних захворювань та диференціації їх, що потребувало численних детальних спосте­режень, надто незадовільний стан лікарень. У більшості країн вони були ще не лікувальними закладами, а притулками для бездомних калік, інвалідів війн. Переважна більшість їх утри­мувалась не коштом держави, міст, а благодійними закладами. Звичайно хворих у шпиталях розміщували у великих палатах на 50- 100 осіб по 2- 3 на одне ліжко; ці палати майже не опалювались; незаразні хворі лежали разом із заразними. Лише в окремих шпиталях видавали білизну, здебільшого хворі ле­жали у своїй білизні або зовсім без неї. У міських лікарнях платних посад лікарів було мало, а в благодійних закладах, при монастирях лікувальною справою часто керували недипломовані лікарі. Особливо жахливим було становище психічно-хворих, фактично позбавлених лікарської допомоги. Неспокійних, буйних психічнохворих заковували в кайдани, ув'язнювали в каземати разом з карними злочинцями. Реформу шпитальної справи було проведено лише в XIX ст.

Викладання медицини в університетах на кінець XVIII ст. значно поліпшилось. Особливо сприяло цьому визнання рівно­правності хірургів і введення викладання хірургії у всіх уні­верситетах як важливої галузі медицини. При багатьох медич­них факультетах було відкрито з навчальною метою великі клі­ніки. В опублікованій у 1715 р. одній з перших праць про раціо­нальну побудову навчання на медичних факультетах університе­тів Ланцізі (Lancisi Giovani, 1654- 1720) «De recta medicorum studiorum ratione» зазначається, що студенти повинні добре знати природничі науки, уміти користуватися термометром, мікроскопом, підкреслюється обов'язковість навчання біля ліж­ка хворого. В 1725 р. вводяться державні іспити для випускни­ків навчальних медичних закладів, спочатку в Пруссії, пізніше в Данії, Швеції, Австрії та інших країнах. В кінці XVIII ст. від­криваються перші вищі медичні школи в Америці - в Нью-Йор­ку, Філадельфії. Авторитет лікарів у суспільстві і урядових ко­лах зріс. Часті епідемії, проти яких лікарі застосовували вже більш раціональні засоби, економічні фактори, потреба утри­мувати великі армії - все це змусило уряди вводити лікарів у центральні і провінційні адміністративні органи, вони беруть активну участь у складанні для більшості країн перших дер­жавних медико-санітарних законоположень.

Хоч у XVIII ст. в боротьбі за матеріалістичний світогляд у вивченні фізіології та патології людського організму було зроб­лено вже дуже багато, матеріалістами в цю епоху були пред­ставники лише найпередовішої частини лікарів. Більшість ліка­рів дотримувалася ідеалістичних поглядів; на їхню думку, жит­тя і функції організму людини цілком залежать від керівної, спрямовуючої сили - душі, «життєвої сили».

Матеріалісти цієї епохи, заперечуючи існування душі, всі функції організму пояснювали суто фізичними або хімічними законами. Описуючи і відкриваючи нові факти в будові і функ­ціях організму, його патології, вони, проте, не могли з'ясувати взаємозв'язку між ними. Лише в окремих учених цієї епохи, та­ких, як Ламарк, Ламерті, Кабаніс, виникла ідея про еволюцію світу, вони робили спроби пояснити цю еволюцію, встановити зв'язок між окремими явищами. М. В. Ломоносов уже в 40-х ро­ках XVIII ст. опублікував ряд видатних праць з фізики, хімії та геології, які розкривали загальний зв'язок явищ природи.