Визначні французькі медики

Революційний Конвент декретом від 8 серпня 1793 р. закрив Академію наук і Хірургічну академію, як «вогнища реакції та марнослів'я». Наступного року було докорінно змінено програму в медичних школах Ecoles de sante - школах здоров'я, належну увагу приділено викладанню анатомії і хірургії. Замість старих академій було створено Національний інститут науки і мистецт­ва, в якому викладали видатні представники французької науки, серед них відомий математик Лаплас, який у 1797 р. у праці «Будова світу» подав свою фізико-механічну гіпотезу походжен­ня Сонячної системи з газової туманності. В цьому інституті працював і Кабаніс.

Кабаніс та його однодумці стояли на висоті природознавства свого часу, але не знали й не розуміли закономірностей суспіль­ного розвитку, виявлених і осмислених пізніше. Першооснову суспільного життя вони пов'язували із запитами «природи лю­дини». Законодавцям революції Кабаніс рекомендував «зверну­тися передусім до фізіолога, що ретельно збирає всі дані, які може дати природа людини у здоровому і хворому її стані».

«Тут, в самій організації людини, - вважав Кабаніс, - власною рукою природи накреслено невитравними знаками вічні принци­пи, основи наших прав і обов'язків», «медицина знаходить у віч­них законах природи основи прав і обов'язків людини». Отже, хоч Французька революція 1789 р. і проголосила, в теорії, як основну свою вимогу перетворення суспільного ладу, фактично з огляду на обмежений світогляд її діячів - механістичний ма­теріалізм - визнавалося вирішальне, провідне значення органіч­ної, фізіологічної «природи людини».

П'єр Кабаніс (1757- 1808), за дорученням Конвенту, реорга­нізував роботу лікарень у Парижі. У своїх наукових працях він обстоював єдність природи. Полемізуючи з видатним природо­знавцем тих часів Бюффоном, він писав: «Ми бачимо безсумнів­ний і нерозривний зв'язок між так званою мертвою природою і живою». За Кабанісом, на розвиток органічних речей, тварин, включаючи і людину, мають вплив зовнішні обставини, такі, як клімат, їжа тощо. Нові зміни в рослинах і тваринах, що поста­ють випадково або під впливом тих чи інших зовнішніх умов, можуть, на його думку, передаватися спадкове і з часом, через кілька поколінь, закріплюватися. Не лише природа, зазначав Ка­баніс, діє на людину, а й діяльність людини змінює природу, певною мірою впливає на неї: людина здатна болота перетвори­ти на розкішні луки, безводні пустелі - на садки і виноград­ники.

Поділяючи погляди механістів, Кабаніс виступив проти без­застережного перенесення законів механіки і математики на функції організму, хоч у питанні взаємовідношення фізичних і психічних процесів він уподібнював функцію мозку - мислен­ня - до виділення секретів шлунком і печінкою.

Велика заслуга Кабаніса - в його намаганнях створити за­гальну матеріалістичну теорію медицини, що грунтувалася б на досягненнях природничих наук, довести її науковий характер. Кабаніс доводив, що недосконалість та невдачі медицини на певному етапі не можуть бути підставою для висновків про її безсилля: «Потреби людства породили її, час і спостереження зростили та розвинули. Вже внесено ясність у велику кількість питань, які визнавались нерозв'язними. Що можна вважати від­криттям, в наслідках якого ми безпосередньо зацікавлені? Хто може сказати: розум людини дійде до певної грані, а далі не піде? Хто знає межу довершеності?»

В роки Французької революції Кабаніс як керівник медичної справи перебудував викладання в медичних вищих школах на основі клінічного підходу та реорганізував роботу паризьких лі­карів; він був прибічником павільйонної системи лікарень.

Це дало змогу Філіппу Пінелю (1745- 1826) здійснити в 1793 р. докорінні реформи у справі медичної допомоги психіч­ним хворим. Призначений головним лікарем центральної психі­атричної лікарні поблизу Парижа, яка фактично була для цих хворих в'язницею, він обладнав для них окремі палати, ввів належне медичне обслуговування, зовсім скасував усі примусові засоби, запропонував трудотерапію. У своїй двотомній праці «Медико-філософський трактат про психічні порушення» пси­хічні захворювання він розглядав не як захворювання душі, як вважалось тоді, а шукав причини цих хвороб у середовищі, звід­ки походить хворий, в обставинах його життя, у вродженій схильності, травмах голови тощо. Реформи Пінеля мали вели­кий вплив на теорію і практику психіатрії в усіх країнах світу. Його найближчий учень Жан Ескіроль (1772- 1846) справедли­во вважається засновником наукової психіатрії. Ескіроль пер­шим довів різницю між галюцинаціями й ілюзіями, розвинув учення про мономанію, описав прогресивний параліч, ввів у психіатрію поняття про ремісії та інтермісії, а також вважав за необхідне враховувати соматичний стан хворого.

На загальний розвиток медицини мали значний вплив праці сучасника Кабаніса Марі Франсуа Ксав'є Біша (1771 - 1802), видатного анатома, фізіолога і клініциста. Незважаючи на своє коротке життя (помер на 31-му році від туберкульозу), Біша залишив по собі праці, які назавжди забезпечили йому місце в історії медичної науки.

М. Біша - син провінційного лікаря. В часи французької революції працював помічником польового хірурга; в 1794 р. почав працювати в «Hotel-Dieu» під керівництвом Дезо. З 1797 р. до кінця свого короткого життя Біша викладав у Ecoles de sante анатомію, фізіологію, хірургію; працював із запа­лом до пізньої ночі, часом спав у лекційному залі; за зиму сам зробив близько 600 розтинів, експериментував на тваринах. Навіть в останній стадії хвороби, коли почалися кровохаркання, не припиняв роботи, поки під час сильної кро­вотечі не впав на східцях і вже не піднявся. Учні забальзамували голову Біша: через 50 років, коли переносили останки його в іншу могилу, голову вклали в труну.

У своїх працях «Загальна анатомія, пристосована до фізіо­логії і медицини» та «Фізіологічні дослідження про життя і смерть» Біша гостро виступив проти анімізму Шталя і взагалі віталістів. Усі явища в організмі відбуваються, за Біша, лише за законами природи, але своєрідно, не так, як процеси суто хімічні чи механічні. Отже, в цьому питанні Біша заперечував погляди ятрофізиків і ятрохіміків. Біша звернув увагу на важ­ливий факт - існування взаємного зв'язку функцій організму, наявність «симпатій». «У живих тілах усе пов'язане, зчеплене такою мірою, що порушення функцій в якій-небудь частині не­минуче відбивається на всіх інших».

Вивчаючи на трупах, у численних експериментах будову і функцію організмів у нормальних умовах і при різних захворю­ваннях, Біша дійшов висновку, що об'єднуючим фактором для органів є тканини. За Біша, організм людини складається з 21 тканини. Будь-яка тканина, до якої б частини тіла вона не належала, має однакову будову, однакові властивості. Патоло­гічні зміни, що відбуваються в певних тканинах, мають однако­вий перебіг у всіх органах. Хворіти може кожна тканина само­стійно, а не лише орган в цілому. Біша, таким чином, одним з перших намагався шляхом наполегливих дослідів, а не умоглядних міркувань встановити певні положення, закони, за яки­ми відбуваються фізіологічні явища. В цьому його історична заслуга.