Трагедія і подвиг народу у війні 1941—1945 рр.

Однак, припустившись згубних помилок та прорахун-ків у керівництві військами, Сталін не відчував за собою ніякої провини перед армією і народом. Він звично вже перекладав усю відповідальність на виконавців. Після того як у середині липня 1941 р. було розстріляно коман­дуючого Західним фронтом Павлова з групою гене­ралів, у серпні—жовтні 1941 р. такі ж звинувачення було інкриміновано й ряду воєначальників Південного фронту — командуючому 12-ю армією Понедєліну, командуючому 28-ю армією Качалову, командирові 13-го стрілецького корпусу Кирилову, командирам 30-ї та 52-ї Перекопcької дивізій Галактіонову і Цирульникову та ін­шим.

Про обстановку в діючій армії у цей час можна судити із свідчення командуючого 27-м стрілецьким корпусом Південно-Західного фронту генерала Артеменка, за словами якого, співробітникам особливого відділу «було доручено на місці розстрілювати офіцерів, якщо з їхнього боку мали місце наміри здачі у полон або дезертирства, незважаючи на звання».

Постає запитання: чи винна армія в поразках? Відпо­відь має бути однозначною. Радянські війська, поставлені у неймовірно скрутне становище не тільки переважаючими силами агресора, а й згубними прорахунками та помил­ками політичного керівництва країни на чолі із Сталіним, мужньо й до кінця виконували свій обов'язок. Стікаючи кров'ю, але завдаючи чималих ударів по ворогові, вони трималися до останньої можливості.

До межі напружуючи всі свої сили, ведучи тяжкі бої, Червона армія створила необхідні умови для здійснення державними органами заходів щодо переведення економі­ки, всього суспільного життя країни на воєнні рейки. Зміц­ненню воєнного потенціалу СРСР, а також зриву планів німецького командування захопити й використати багат­ства України для посилення своєї могутності сприяла своє­часна і в цілому успішно проведена (головним чином з Лі­вобережної України) евакуація устаткування 550 най­більших підприємств машинобудівної, металургійної, лег­кої та інших галузей промисловості, найціннішого майна радгоспів, машинно-тракторних станцій, колгоспів, науко­во-дослідних установ, у тому числі Академії наук, 70 вузів, понад 40 театрів, а також 3,5 млн. робітників, колгоспни­ків, службовців та їхніх сімей.

З огляду на несприятливий розвиток подій евакуація із західних та правобережних областей України не була такою успішною. Щоправда, на цій території промислових об'єктів розташовувалося мало, зате тут знаходилося 50 % військових складів, розміщених переважно впритул до кордону. ЗО червня 1941 р. Ставка видала директиву за підписом Сталіна про евакуацію їх до 2 липня «за лінію Дніпра». Однак виконати її було практично неможливо — лише залізничних вагонів для цього потрібно було десятки тисяч. За перший тиждень війни переважна більшість ар­мійських запасів продовольства, пального, фуражу, боєпри­пасів дісталася німцям як трофеї. Такими були наслідки недалекоглядної доктрини «війни на чужій території».

Все цінне майно, що його не можна було вивезти, за директивою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б) від 29 червня

1941 р. мало бути знищене або зіпсоване, щоб ворог не міг його використати. Так,було висаджено в повітря частину Дніпрогесу, ряд інших об'єктів. Однак внаслідок високих темпів ворожого наступу багато металургійного, енерге­тичного устаткування, запасів сировини, продовольства, пального потрапило до рук гітлерівців.

Восени 1941 р. обстановка на радянсько-німецькому фронті продовжувала залишатися надзвичайно напруже­ною: 25 жовтня після жорстоких боїв війська противника вдерлися в Харків. На кінець 1941 р. вони окупували май­же всю Україну, крім східних районів Харківської, Сталін­ської та Ворошиловградської областей.

Добившись успіхів на вирішальних ділянках фронту — під Києвом та Смоленськом, німецькі війська почали масо­ваний наступ на Москву. Але їхній розгром під Москвою (грудень 1941 — січень 1942 рр.) означав крах плану «блискавичної війни». На цей час шляхом формування приблизно 400 нових дивізій було, по суті, «компенсовано» втрату основного ешелону кадрової армії в перші тижні німецької агресії.

Навесні 1942 р. за вказівкою Сталіна було розпочато ряд часткових, розрізнених, погано підготовлених і забезпе­чених наступальних операцій. Однак армія не могла водно­час і наступати й оборонятися. Ці операції були наперед приречені на невдачу. Так, протягом січня—березня

1942 р. радянські війська вели криваві, але безуспішні бої за визволення Донбасу.

Невдало розвивалися воєнні дії і на північ та південь від Харкова. Незважаючи на те, що частини Червоної ар­мії прорвали тут лінію оборони противника, загальне спів­відношення сил було не на їхню користь. На клопотання головкома Південно-Західного напрямку Тимошенка, члена військової ради Хрущова і начальника штабу Баграмяна Ставка й особисто Сталін дозволили про­вести в районі Харкова велику наступальну операцію, що почалася 12 травня 1942 р. Спочатку наступ розвивався успішно, але незабаром почав видихатися: далися взнаки і погана його організація, і брак досвіду, і нестача бойової техніки. Завдавши сильного удару, противник оточив три армії і тільки в полон захопив принаймні 240 тис. червоно-армійців та командирів. 28 червня 1942 р. великі танкові з'єднання ворога у взаємодії з піхотою й авіацією розпочали генеральний нас­туп на воронезькому напрямку. Було прорвано фронт про­тяжністю 650 км і глибиною 150—400 км на південно-за­хідній ділянці театру воєнних дій. Радянські війська, веду­чи оборонні бої, почали відходити.

Знову, як і в 1941 р., у Червоній армії поряд з героїзмом та самопожертвою рядових воїнів мали місце безладдя й паніка, розгубленість командування і, як наслідок цього, марні спроби стабілізувати становище. З болем у душі спо­стерігаючи ці події, О. П. Довженко 12 липня 1942 р. зро­бив у своєму фронтовому щоденнику такий гіркий, емоційно загострений запис: «Вся фальш, уся тупість, усе безпар­донне й безтямне ледарство, увесь наш псевдодемокра-тизм, перемішаний із сатрапством — усе вилізає боком і несе нас, як перекотиполе, степами, пустелями. І над усім цим — «Ми переможемо!»

У травні—червні 1942 р рухнув Кримський фронт. Нім­цям вдалося захопити весь Керченський півострів, у тому числі й м. Керч. У ворожому полоні опинилося 200 тис. радянських військовослужбовців. Понад 10 тис. воїнів зай­няли Аджимушкайські каменоломні, де оборонялися кіль­ка місяців, марно очікуючи повернення Червоної армії.

На початку липня 1942 р., блоковані ворогом із суші, мо­ря та з повітря, після 250-денної оборони за наказом Став­ки припинили бої героїчні захисники Севастополя. На кінець літа німцям вдалося прорватися до Сталінграда та Головного Кавказького хребта.

Кульмінацію нових випробувань радянських людей у той час зафіксував відомий наказ № 227, підписаний Ста­ліним 28 липня 1942 р. В ньому розвивалися далі положен­ня іншого вкрай жорсткого наказу Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. Ці накази клали початок терористичним методам управління тоталітарної держави власною армією. Підкріплені правом розстрілу «в позасудовому порядку», застосуванням загороджувальних загонів та штрафних батальйонів, карною відповідальністю близь­ких родичів «винуватців», вони сковували ініціативу командирів і нерідко прирікали на безплідну загибель цілі з'єднання.