Трагедія і подвиг народу у війні 1941—1945 рр.

Отямлюючись від потрясіння, викликаного зухвалим нападом ворога, країна збирала сили для відсічі. Гасло перших тижнів війни: «Все — для фронту, все — для пере­моги'» відповідало найзаповітнішим настроям мільйонів людей. Фашистська агресія спочатку не усвідомлювалася в суспільстві як смертельна загроза самому його існуван­ню. Переоцінка сил і можливостей Червоної армії у сполу­ченні з недооцінкою воєнного потенціалу й агресивних на­мірів Німеччини, що мали місце у вищих ешелонах керів­ництва Радянського Союзу, позначилися й на настроях населення. Почувши приголомшливу звістку про напад Німеччини, люди підбадьорювали себе тим, що, мовляв, довго війна не триватиме, що «могутня і непереможна» Червона армія швидко розгромить агресора і за тиждень-другий здобуде Берлін. Та вже на початку липня, читаючи «між рядків» (за звичкою сталінських часів) зведення Радінформбюро, дедалі більше людей почали розуміти, що війна—це лихо катастрофічних масштабів, яке на­довго вдерлося в їхнє життя.

Разом з тим у суспільстві зростало усвідомлення того, що у війні з Німеччиною йдеться про найголовніше— честь і незалежність своєї Батьківщини. Отож, відсіч агресорові було сприйнято як всенародну справу. Війна проти смертельного ворога — німецького фашизму — ді­стала всенародне визначення як «Велика Вітчизняна», «священна».

Зусилля мільйонів людей у війні не на життя, а на смерть мали бути належно зорганізовані і спрямовані. Зробити це мусила єдина політична сила тогочасного суспільства — Комуністична партія. Вона уособлювала сталінську ко­мандно-адміністративну систему, яка остаточно утверди­лася і зосередила у собі всю владу в країні. Парадокс істо­ричної ситуації полягав у тому, що система, яка внаслідок численних кричущих прорахунків та помилок поставила країну перед безоднею, мусила тепер, в умовах найгострі-шої воєнно-політичної кризи, «явити чудо» — своїми нещадними, тоталітарними методами врятувати її від за­гибелі.

Першочергового значення набувало зміцнення Зброй­них Сил. Втрати, яких вони зазнали, були дещо компен­совані масовими патріотичними вчинками людей. Так, в Україні водночас з мобілізацією на фронт більш як двох мільйонів жителів республіки (з них понад 200 тис. добро­вольців) за прикладом Москви і Ленінграда з числа тих, хто не підлягав призову до армії, створювалися форму­вання народного ополчення та винищувальні батальйони для охорони прифронтового тилу. В основному силами цивільного населення та ополчення здійснювалося будів­ництво більш як 4 тис. км оборонних ліній та багато вій­ськових споруд. З добровільних внесків громадян було створено фонд оборони країни. Розгорнувся справді масовий патріотичний рух за подання шефської допомоги пораненим воїнам, їхнім родинам, дітям, які залишилися без батьків.

Становище Червоної армії ускладнювала жорстока таємна війна, розв'язана в її тилу німецькими спецслуж-бами. Ось що доповідав своєму військовому керівництву начальник розвідки та контррозвідки вермахту адмірал Канаріс: «У розпорядження штабів німецької армії передано численні групи агентів. Вони використовують росій­ське обмундирування і, діючи на відстані 50—300 км пе­ред фронтом наступаючих німецьких армій, повідомляють по радіо про концентрацію радянських військ, стан шляхів, порушують зв'язок, знищують командний склад Червоної армії». Відповідні радянські органи приділяли велику увагу убезпеченню тилів діючої -армії. Другою піс­ля указу про мобілізацію була постанова Раднаркому СРСР «Про начальників охорони військового тилу» від 25 червня 1941 р. Перед ними ставилося завдання бороть­би проти ворожої агентури, якою було нашпиговано при­фронтові райони, очищення тилів від біженців, охорона шляхів сполучення, ловіння дезертирів. Однак в умовах бе­ріївщини цей загалом правильний захід, до якого більшою чи меншою мірою вдавалися уряди й інших воюючих країн, набрав звичних потворних форм масових і нерідко необ­грунтованих репресій. Вже 22 червня 1941 р. у районах, що могли стати ареною бойових дій, за наперед заготовле­ними списками розпочалися і тривали кілька тижнів масові арешти «сумнівних». Органи держбезпеки піднімали слід­чі справи тих, хто раніше був репресований і відбув по­карання. Нашвидкоруч фабрикувалися нові звинувачен­ня', і невдовзі після того військові трибунали влаштовували у дворі тюрем «суди». Підсудним задавали одне-два запитання і, навіть не чекаючи відповіді, тут же виносили вирок, переважно смертний. Причому, щоб справити на­лежне враження на населення, про його виконання поде­куди оголошувалося у місцевій пресі.

Під час відступу радянських військ під впливом загаль­ної паніки або ж через відсутність транспортних засобів ув'язнених на строк більше трьох років, тобто «політич­них», не вивозили в глиб країни, а розстрілювали на місці. У Луцькій в'язниці у такий спосіб було «знешкоджено» З тис., у Кіровоградській — 12 тис. засуджених. Сотні в'яз­нів загинули у тюрмах Львова, Києва, Харкова та інших міст. Масові розстріли відбувалися в селах Валуйки на Харківщині, Биківня під Києвом, Дем'янів Лаз поблизу Станіслава. Серед загиблих були відомі представники української інтелігенції, наприклад артисти М. Донець і І. Юхименко, поет В. Свідзінський, професори К. Студин-ський, П. Франко та багато інших. Водночас спеціальним указом Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 р. у місце­востях, де було оголошено воєнний стан, позбавлялися покарання і звільнялися з тюрем особи, засуджені на стро­ки до трьох років за так звані «побутові» злочини. Незаба­ром з цієї «п'ятої колони» окупанти рекрутуватимуть поліцаїв та інформаторів гестапо.

Період з липня по вересень 1941 р. в Україні був ней­мовірно тяжким для Червоної армії, яка в нерівних кро­вопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просування броньованих фашистських полчищ. Багато її підрозділів і частин потрапляли в оточення, втрачали зв'язки з вищим командуванням, сусідніми частинами, далеко не всім вдавалося з боями вирватися з оточення. Більшість гинула або потрапляла у ворожий полон. На­магання Ставки опанувати обстановку на місцях не давало належного ефекту. Інколи накази «зверху» лише свідчили про нерозуміння справжнього становища, у якому опини­лася діюча армія. Такою, наприклад, була директива вій­ськам: при відступі бойову техніку закопувати в землю.

Трагічні картини 1941 р. і досі тривожать пам'ять ве­теранів. Один з них, полковник у відставці П. Коваленко, згадував про те, свідком чого був на Південному фронті в серпні 1941 р.: «Діється щось неладне. Відступаємо, все відступаємо, без кінця відступаємо. Всі дороги, ліси й пе­реліски забиті військами, що відходять. Армія починає втрачати обличчя, організація порушується . Розпоря­дження і накази, що суперечать одне одному, сиплються як з рогу достатку. Відчувається якась загальна розгубле­ність і розпач: цілковита безпорадність . По тилах веш­таються маси червоноармійців, які вільно чи мимоволі від­билися від своїх частин». Цими гіркими, але правдивими словами П. Коваленко описав один з перших великих «кот­лів», у який в серпні 1941 р. потрапили війська Південного фронту в районі Умані, поблизу с. Підвисоке. Ліс, де зібра­лися рештки знекровлених 6-ї та 12-ї армій, наскрізь прострілювався противником з усіх видів зброї. Воїни залишалися без продовольства, було багато поранених, знесилених від нескінченних боїв. У ніч з 19 на 20 серпня генерал Огурцов організував прорив кільця оточення, але він закінчився невдачею. Те, що ще вчора могло вва­жатися військом, перетворилося на натовп військово­полонених.