Фізичні особи

На нашу думку, таке розуміння природи обмеження правоздатності громадян не відповідає ст. 12 ЦК Украї­ни і призначенню інституту обмеження цивільної право­здатності взагалі.

Примусовим обмеженням цивільної правоздатності слід вважати обмеження, яке:

- здійснюється у випадках, передбачених законом (позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення во­лі, позбавлення права займати окремі посади або займа­тися певною діяльністю, адміністративний нагляд, по­збавлення права управляти транспортним засобом то­що);

- застосовується компетентним органом (судом, начальником органу внутрішніх справ), органами охо­рони здоров'я (здійснення спеціальних заходів профі­лактики та лікування соціальне небезпечних захворю­вань);

- є реакцією на протиправну поведінку громадянина, або є заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворю­вання, СНІД, лепра, хронічні алкоголізм, наркоманія, а також карантинні захворювання 2);

- не перевершує строків, передбачених законом, або необхідних для лікування (позбавлення волі не може пе­ревершувати 20 років);

- виконується під контролем спеціальних державних органів.

У цьому зв'язку виникає запитання: чи можна вважа­ти вирок суду про застосування виняткової міри пока­рання - смертної кари - рішенням суду про припинення (позбавлення) цивільної правоздатності? Справа в тому, що в цивілістичній літературі не звертається увага на цю міру покарання і не дається її оцінка стосовно цивільної правоздатності.

Укладачі «Науково-практичного коментаря Кримінального кодексу України» вважають, що смертна кара не входить в систему кримінальних покарань і не є ак­том відплати за вчинений злочин. Вона переслідує мету загального та спеціального попередження інших злочи­нів 3, Не аналізуючи цього твердження, підкреслимо, що смертна кара - найтяжча міра покарання. На підставі вироку суду припиняється життя людини, а з ним - і її правоздатність.

Через це в країнах, в яких смертна кара передбачена законодавством, визнається примусове припинення пра­воздатності.

Інша справа, що не можна позбавити цивільної пра­воздатності, не застосовуючи смертної кари. Законодавс­тво України не знає такої міри покарання, як позбав­лення прав, або застосування громадянської (політичної) смерті, яка передбачала б припинення всіх цивільних прав. І саме в цьому значенні можна стверджувати, що в Україні ніхто не може бути позбавлений правоздат­ності .

Від правоздатності (здатності мати права і обов'язки на щось взагалі) слід відрізняти суб'єктивне цивільне право. Правоздатність - це передумова виникнення суб'єктивного цивільного права. Якщо громадянин фак­тично використає те чи інше умовно гарантоване право, то в нього виникне суб'єктивне (реальне) право. Напри­клад, кожний громадянин має право бути автором твору літератури, науки, мистецтва, але в нього виникне су­б'єктивне право авторства лише після того, як він ство­рить такий твір, втілить його в якусь форму.

Цивільна дієздатність. На відміну від правоздатності, яка гарантує громадянинові можливість мати цивільні права і обов'язки незалежно від його волі, цивільна діє­здатність пов'язана з активним волевиявленням. У цивільному законодавстві вона визначається як здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки.

Під здатністю набуття цивільних прав і створення цивільних обов'язків розуміють не лише набуття цивіль­них прав і створення обов'язків, а й здатність своїми діями здійснювати належні особі цивільні права і покла­дені цивільні обов'язки, розпоряджатися цими правами, здатність нести цивільно-правову відповідальність за вчинення цивільних правопорушень. Здатність здійсню­вати права і нести обов'язки в зазначеному розумінні виникає не одразу після народження, а поступово, в мі­ру досягнення громадянином певного віку. Крім того, на дієздатність може негативно впливати стан здоров'я гро­мадянина, його можливість розуміти значення і наслідки своїх дій і здатність керувати ними, протиправність по­ведінки самої особи. За рішенням суду громадянин може бути обмеженим у дієздатності. В зв'язку з цим розріз­няють дієздатність повну і неповну.

Повністю дієздатними у віковому аспекті можуть вважатися громадяни, які досягай повноліття - вісімнад­цятирічного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватися до досягнення повноліття, громадянин, який скористав­ся таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (одруження).

Новий ЦК Російської Федерації (ст. 27) передбачив таке поняття, як емансипація: неповнолітній, який досяг шістнадцяти років, може бути оголошений повністю діє­здатним, якщо він працює за трудовим договором, у то­му числі й за контрактом, або за згодою батьків (усино­вителів) чи піклувальників займається підприємницькою діяльністю.

Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним у таких випадках проводиться за рішенням органів опіки та піклування за згодою батьків або осіб, які їх заміню­ють. Без такої згоди спір вирішується судом.

Як бачимо, дієздатність у повному обсязі настає по до­сягненні громадянином повноліття, а у певних випадках, передбачених законом, вона може наступити й раніше.

Неповною дієздатністю володіють неповнолітні гро­мадяни віком від 15 до 18 років. Вони можуть укладати угоди за згодою своїх батьків або піклувальників. Це за­гальне правило. Але є й виключення з нього. Так, непо­внолітні вправі самостійно учиняти дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією, вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними, володіти, користуватися і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, бути засновни­ками і членами громадських об'єднань - молодіжних організацій, здійснювати авторські та винахідницькі пра­ва. Вони несуть відповідальність за особисто заподіяну шкоду іншим особам. Порядок притягнення їх до такої відповідальності має деякі особливості у порівнянні з відповідальністю повністю дієздатних.

Слід також підкреслити, що встановлений законом вік (15 років), з досягненням якого громадяни набувають неповної дієздатності, не свідчить про суттєві зміни в організмі людини. Визнання законом саме такого віку можна пояснити соціальними, політичними, а можливо, й іншими мотивами. Такий висновок можна підтвердити тим, що ЦК Української РСР 1922 р. таким віком визначався вік у 14 років. Новий ЦК Російської Федерації на­стання неповної дієздатності також зв'язує з досягнен­ням 14 років.

Особливу категорію осіб, відповідно до ЦК України, утворюють громадяни віком до 15 років. Угоди від їх імені укладають батьки (усиновителі) або опікуни. Таким чином, цих громадян закон відносить до категорії недієздатних. Проте враховуючи, що перебування в тому чи іншому віці не залежить від волі громадянина та що віковий стан дітей швидко змінюється і з кожним роком вони набувають все більшого життєвого досвіду, який дає їм змогу орієнтува­тися і вірно приймати побутові рішення, законодавець дозволив громадянам віком до 15 років учиняти дрібні по­бутові угоди. Крім того, вони можуть учиняти й деякі інші юридичні дії, наприклад, самостійно вносити на своє ім'я вклади і розпоряджатися ними.