Право в період наступу на її автономію (XVIII ст.)

У 1786 р. в зв'язку з ліквідацією автономії України та введен­ням губернського адміністративно-територіального поділу чинов­ники малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник, в основу якого було взято "Экстракт ." а також інші акти, прийняті у 1767—1786 pp. Новий збірник був названий "Экстракт из указов, инструкций и учреждений" і містив норми як українського права, так і російського законодавства. Затверджений Сенатом він був розісланий у присутні місця України для практичного застосування.

Цивільне право. Основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву власності на землю.

З другої половини XV11 ст. в Україні почався процес перероз­поділу землі. Верхівка (насамперед козацька старшина, шляхта та реєстрове козацтво) поспішала утвердитись в правах власності на землю як основу феодального господарювання. Джерелом цього права були: освоєння пусток, купівля-продаж, спадщина, пожалу-вання (в тому числі одержання на ранг), давність володіння, а також захоплення земель, що раніше належали польським магна­там. Важливим джерелом одержання землі українськими феодалами стали пожалування земельних володінь і одержання класного чину за службу царю, за яку вони одержували землі в Україні і Росії так саме, як російські феодали — в Росії і Україні.

Як в російському, так і в українському праві існували два різновиди феодальної власності на землю: земля, одержана "на вічність" — вотчина та рангова, на зразок помісття. У зв'язку із стабілізацією полково-сотенної системи рангова земельна власність одержала широке розповсюдження. Землю на ранг надавали не тільки гетьман, а й полковники. На ранг старшина наділялась і від царського уряду, при цьому розмір земельних наділів залежав від посадового становища. Ці ж особи могли одержати землю у спад­кове володіння або ж "навічно". У актах про старшинське землево­лодіння різні форми рангових маєтностей мали назви: "зуполоє володіння", "на подпору дома", "до ласки войсковой".

Як і в Росії, в Україні триває процес зближення правового режиму рангових земель з правовим режимом вотчин. Йдеться про передачу рангових земель у спадкоємство за умов, що нащадки нестимуть службу.

У 1729—1730 pp. гетьманом Лівобережної України Д.Апосто­лом було проведено "Генеральне слідство по маєтності", метою якого був облік земельної власності для встановлення титулу зем­леволодіння, пов'язаного з рангом землеволодільця. В результаті, значна кількість рангових земель перейшла у повну спадкову влас­ність козацької старшини, шляхти та російських поміщиків. Своє­рідною платою панівним верствам України за ліквідацію гетьманс­тва стали царський маніфест 1765 р. та урядова інструкція 1766 p., за якими на Лівобережжі було проведено генеральне межування, яке остаточно закріпило феодальне землеволодіння козацької старшини, шляхти та поміщиків. У подальшому межування було прове­дене на Слобожанщині у 1769—1781 pp., Катеринославщині та Херсонщині у 1783—1828 pp., Таврії у 1828—1843 pp.

На початку XIX ст. з українських феодалів склалися такі великі земельні власники, як Квітки, Ґалаґани, Кондратьєви та ін. Заможними земельними власниками стали Святогорський та Успе­нський православні монастирі.

Наділення землею українських феодалів і перерозподіл землі між ними контролювалися царським урядом. Вже у Глухівських статтях (п. 4) було записано: "А кому гетман и старшина за услуги дадут мельницу или деревню и универсалы свои дадут, чтоб царское пресветлое величество пожаловав на те местности свои грамоты". Такий устрій відповідав інтересам українських феодалів і російсь­кого самодержавства.

У XVIII ст. право власності на землю в Правобережній Україні належало виключно феодалам. Тільки вони могли вільно розпоряд­жатися землею, за винятком тих випадків, які спеціально передба­чалися законом (наприклад, заборона дарувати землю церкви). Тривалий час зберігався майорат — система спадкоємства, коли нерухоме майно переходило неподільним до старшого в роді або до старшого з синів померлого. Майоратні маєтки було вилучено з цивільного обороту, їх не можна було заповідати, дарувати, прода­вати, дробити між нащадками.

Важливим соціально-економічним наслідком народно-визво­льної війни середини XVII ст. було утворення нових форм землево­лодіння козацькими та селянськими масами. Головне місце посіла "займанщина" — земельна власність, набута правом першого зай­няття вільних або кинутих земель, що не стали власністю старшин чи шляхти. Звичаєве право на займанщину з окремими змінами діяло майже до середини XVIII ст. і лише у 1766 p. було ліквідоване у процесі реалізації генерального межування.

У другій половині XVII ст. набула нового змісту форма подвір­ного землекористування, яке регламентувалося нормами литовсь­кого права та нормами звичаєвого права, які залишались майже незмінними до середини XVIII ст. У XVIII ст. подвірне землекори­стування знайшло своє юридичне підтвердження у нормах генера­льного межування.

До зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. на її землях зберіга­лося традиційне правове регулювання землекористування. Земля була об'єктом власності усього коша в цілому і вважалася загально­військовою. Формально кожний член січового товариства міг одер­жати землю на праві користування. Цим же правом могли скорис­татися й селяни, що проживали на території "вольностей запорожских". Щороку земля коша розподілялася між тими, хто міг її обробляти. Цією можливістю користувалися здебільшого старшини та заможні козаки. Земельні ділянки, як правило, відводилися кошем (іноді — паланковим правлінням) на прохання козаків і селян. Землі було багато, що дозволяло козакам самим обирати ділянки, після чого вони одержували від коша "паспорт" чи "білет" на право користування цією землею і заводили на ній своє госпо­дарство — зимівник. Власник зимівника за згодою кошової адміні­страції мав право розпорядитися своїм зимівником: продати, закла­сти, подарувати його. Як правило, зимівник і земля розглядалися як неподільні частини господарства. Заможні козаки нерідко воло­діли кількома зимівниками. Кошовому отаману П.Калнишевському у 1774 p. належали три зимівники. Двома зимівниками володів полковник Гараджа. У військового писаря Глоби були три зимівни­ки*. Землекористувачі платили податок кошу та несли інші повин­ності.

У середині XVIII ст. право коша на землю було обмежено, частина землі була відібрана царським урядом для військових посе­ленців та іноземних колоністів. Значна частина землі коша була заселена селянами, які платили йому за це податок. Січова старши­на намагалась перетворити свої хутори-зимівники у свою власність, що їй деякою мірою вдалося зробити після 1775 p.

У XVIII ст. набули свого розвитку правовідносини, пов'язані з різними формами оренди землі. На практиці використовувалися як орендні контракти, так і орендні договори**.

У праві України другої половини XVII і в XVI 11 ст. присутня добре розроблена система договорів. Вона обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Найбільш поширеними були договори купвлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори обміну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії вико­нання договірних зобов'язань, їх укладання посвідчувалося запи­сом в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлювалася уні­версалами гетьмана і, на прохання власників, закріплювалася цар­ськими грамотами. За порушення договірних зобов'язань застосо­вувалися різні санкції.