Право в період наступу на її автономію (XVIII ст.)

Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і у кримінальних справах. Лише після розпорядження Апостола ска­рги стали прийматися у письмовому вигляді. З подачею лозова починалася, так звана, судова "контраверсія".

Попереднє слідство здійснював сам позивач — потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, — судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися "шлякуванням".

Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну установу, пізніше в суд. Повідомлення реєструвалося у спеціальній книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось знав про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалося його переслідування — "погоня". Потерпілий мав право сам захопити злочинця "на гарячому" і привести його до суду. Суди вживали до злочинця заходи впливу — брали під варту, накладали арешт на його майно.

Судочинство було усним. У суді вживалася здебільшого укра­їнська мова, але вона знаходилася під значним впливом мов сусід­ніх народів та латині. З середини XVIII ст. застосування російської мови в Лівобережній Україні значно посилилось, тому протоколи судових засідань почали складатися на ній. Ведення протоколів було обв'язковим. За інструкцією Апостола вони підписувалися усіма членами суду. З 1783 p. було введено канцелярське судочин­ство, суд здійснювався суворо "за формою".

Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов'язані в про­цесі судоговоріння ("завод свой выговорить") і в наступні три дня викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Інсти­тут судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х pp. XVIII ст.

Свідків приводили до суду сторони у числі не менше двох. Законодавство та судова практика розрізняли свідків на звичайних та офіційних. Звичайні свідки — це приватні особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов'язані з нею. Офіційні свідки — це також заінтересовані у справі особи, які перебували при суді; ними були розшукувач і возний. Правдивість показань сторін та свідків забезпечувалася присягою чи співприся-жництвом. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала справу.

Нерідко суд вдавався до закладу — "викидщини". Сторона, яка прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров'я та, навіть, позбавити життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет закладу йшов на користь адміністрації чи суду.

В кримінальних справах для одержання показань обвинуваче­ного чи свідків застосовувалося катування у вигляді, так званої, "проби", "квестії", "муки". Звільнялися від них шляхта, духовенс­тво, урядовці вищих рангів, божевільні, старі (понад 70 років), малолітні, вагітні жінки. Після 1716 p. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалося нормами "Краткого изобра­жения процессов".

Судовий процес завершувала судова постанова — "декрет". У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися "мнение", постанова в цивільних справах — "решение". Крім того, суди приймали різні постанови, що стосувалися окремих питань судочинства. Вони приймалися більшістю голосів членів суду. Спо­чатку вони виносились усно, потім їх записували у судові книги "для пам'яті".

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. Для цього викори­стовувалися звичайні або надзвичайні правові засоби. Звичайні засоби (скарга на суддів, апеляція) застосовувались у випадку, коли судова постанова ще не набрала чинності. Надзвичайні засоби (відновлення розгляду справи) впроваджувалися після набрання постановою чинності.

Скарга на суддів подавалася до вищого суду; вона містила відомості про те, що вони, зловживаючи службовим становищем винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її. Якщо рішення скасовувалося, на суддів покла­дався обов'язок відшкодувати усі судові витрати.

Сторона, що була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій намір подати апеляція та вказати причини оскар­ження. Апеляція подавалася у 10-денний строк після винесення судової постанови. Розглядом справи в апеляційному порядку вста­новлювалася обгрунтованість постанови суду першої інстанції і, якщо в ній були відсутні записи про показання відповідача, без­підставно відкидалися докази, була прийнята з порушенням проце­суальних норм, вона визнавалася необгрунтованою, але частіше апеляційна інстанція залишала скарги без задоволення. Скасовую­чи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити в них значні зміни, навіть, прийняти нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд.

Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них — виникнення обставин, що раніше не були відомі суду, сторонам та їх представникам. На практиці процес відновлювався, зокрема, при встановленні факту зловживання суддів та інших учасників процесу.

Судові рішення виконували місцеві уряди чи самі суди. З XVIII ст. їх виконувала особа, що служила в суді, — возний. Виро­ки виконував кат ("містр"), іноді самі засуджені.

В Правобережній Україні процес у середині XVIII ст. із змага­льного перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризува­лося формалізмом і здійснювалося на латині.