Право в період наступу на її автономію (XVIII ст.)

Крім того, право знало зобов'язання із заподіяння шкоди. Вони поділялися на ті, що заподіяли шкоду одній особі, й на ті, що заподіяли шкоду колективу. Шкода обов'язково компенсувалася. В обох випадках особа мала відшкодувати збитки своїм майном чи відпрацюванням.

В Правобережній Україні особливою рисою зобов'язального права була заміна застави іпотекою.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно норма­ми церковного права та нормами звичаєвого права. Шлюбний вік встановлювався на основі звичаєвого права. Взяти шлюб могла дівчина при досягненні 16 років, юнак — 18 років. За звичаєм заборонялось одруження між родичами по прямій лінії аж до вось­мого коліна, а по боковій — до четвертого. Згода на шлюб тих, хто одружувався, була необов'язковою, але на практиці вона враховува­лася. Згода батьків на шлюб дітей була обов'язковою. Порушення цього правила призводило до позбавлення батьківського благосло­вення, а інколи й спадщини.

Укладенню шлюбу передував договір між двома сторонами — усний чи письмовий. Шлюб вважався законним, якщо було додер­жано усіх обрядів весільного процесу, але вони не завжди збігалися з церковними обрядами. Так, у 1744 p. Синод констатував, що "в Малой России по отправлению церковного брачного таинства того же времени разлучившиеся, по нескольку лет до называемого, по их обычаю, брачного веселья, живут в разных домах". Синод вима­гав брати розписку, що зобов'язувала молодих починати сімейне життя одразу після церковного обряду.

Крім, так званих, законних шлюбів з церковним вінчанням, в Україні (Подільській, Київській, Волинській губерніях) існував шлюб "на віру" — по суті цивільний шлюб, в якому жінка була рівноправна з чоловіком*.

Офіційне розірвання шлюбу було дуже рідким явищем, але у випадку розлучення сторони у присутності свідків та священика складали, так звані, розлучні листи, в яких оговорювали спільні права та обов'язки сторін. Між селянами такі угоди укладалися усно**.

Особливістю досліджуваного періоду було те. що шлюбні від­носини знаходилися більше під контролем громади, місцевих орга­нів влади, ніж церкви. Так, наприклад, Запорізький Кіш особливим ордером від 22 січня 1765 p. наказав Самарському полковнику О.Козирі негайно припинити зловживання священиків у формі "здирства" за вінчання.

В Україні було відомо спадкоємство за законом і спадкоємство за заповітом (останній мав назви духівниця або тестамент). На практиці переважало спадкоємство за законом. Спадкове майно одержували як сини, так і дочки померлого. Частки спадкового майна (як рухомого і нерухомого) визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було, або вони не прийняли спадщину у встановле­ний строк, майно визнавалося вимороченим і надходило до скарб­ниці (у шпиталі, монастирі, на потреби міста). У міщан приватно­власницьких містечок дві третини спадкового майна за законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника.

В Правобережній Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося. Дочки одержували тільки четверту частину батьків­ського майна, усе інше розподілялося між синами. Майно матері успадковувалось синами і дочками в рівних частках.

При спадкоємстві за заповітом вимагалося додержувати ряду формальностей. Духовний заповіт складався у письмовій формі, підписувався заповідачем та його виконувачем або парафіяльним священиком. В силу обмеження прав заповідача розпоряджатися власним майном заповіти мали засвідчуватися в судових органах. На Правобережжі заповіти на нерухоме майно затверджувалися Сеймом.

За часів Катерини II у зв'язку з розподілом усього нерухомого майна на родове і нажите свобода заповітного розпорядження родовим майном обмежувалася (його можна було заповідати тільки спадкоємцям за законом). У особливому порядку успадковувалися майоратні володіння в Правобережній Україні.

Обмежувалося також спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпорядження чи приймати заповітне майно.

Кримінальне право. Кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалася дія, що завдала шкоди та збитків не тільки життю, здоров'ю, майну, честі особи, а й "шкоду та збиток держа­ві". Одночасно набирає поширення формальне поняття злочину як дії, що заподіяла шкоду "державному інтересу", навіть, якщо ця дія і не була передбачена законом, що створювало грунт для судово-ад­міністративної сваволі. За звичаєм суб'єктом злочину могли бути усі особи, що досягли Іб-річного віку. Наприкінці XVIII ст. вік кримінальної відповідальності знижується.

Розширюється й поняття вини. Злочини розподіляються на умисні, необережні та випадкові, хоча чітких термінологічних виз­начень форм вини ще не було. Психічно хворі не звільняються від кримінальної відповідальності, але суд враховував їх стан як обста­вину, що пом'якшувала вину. Вчинення злочину в нетверезому стані або під час воєнного походу розглядалось як обставина, що обтяжує вину.

Разом з тим, як і раніше, практикується притягнення до кримінальної відповідальності та покарання при відсутності вини. До покарання притягувалися дружина і діти злочинця, а також його друзі та родичі. 1672 р. у Москві були засуджені до страти, яку замінили довічним засланням до Сибіру колишній гетьман України Д. Многогрішний та його близькі помічники. Разом з гетьманом до Сибіру були заслані його дружина, троє дітей і дві служниці. У 1709 p. було страчено багато запорізьких козаків, хоча вони не брали участі у бойових діях на боці гетьмана Мазепи проти росій­ських військ.

Одним з найбільш небезпечних складів державних злочинів вважалася зрада. Починаючи з XVI 1 ст Ті поняття розширюється. Тепер під зрадою вважається перехід на бік ворога, що кваліфікує­ться як злочин проти України, її народу й Російської держави. Так, зрадником було оголошено І.Виговського, який уклав у 1658 p. з Польщею Гадяцький трактат про входження України до Речі Пос­политої. В статтях Ю.Хмельницького було записано: "Выдать всех Выговских прочих изменников его царского пресветлого величест­ва"*. Царский уряд вважав зрадою дії гетьманів чи інших посадових осіб України, які порушували угоди України та Росії, не підкоряли­ся царю і російським законам. При цьому цареві урядовці кваліфі­кували зраду досить довільно і непослідовно. Так, гетьмана Право­бережної України М.Ханенка, хоча він прислуговував Польщі, цар щедро обдарував маєтками, простив йому "гріхи".

На початку XVIII ст. під зрадою переважно розумілася зрада російському царю — імператору. Зрадником було оголошено геть­мана І. Мазепу. А гетьмана П. Полуботка було обвинувачено у зраді лише за те. що він порушив клопотання про відновлення порядку взаємовідносин України та Росії, встановленого за часів Б.Хмель­ницького. Ці дії Полуботка уряд розцінив як сепаратизм, тобто зраду.

У ті часи особливо тяжким політичним злочином в Україні вважалося посягання на життя і здоров'я царя та його сім'ї, образа монарха, осуд його дій та намірів.