Право (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.)

З 1959 p. були посилені покарання за такі злочини, як виготов­лення і збут підроблених грошей чи цінних паперів та порушення правил валютних операцій, розкрадання державного чи громадсь­кого майна в особливо великих розмірах, навмисне тяжке пошкод­ження та зґвалтування, хабарництво, посягання на життя працівни­ка міліції та народного дружинника у зв'язку з їх діяльністю по охороні громадського порядку.

Покарання призначалося лише за вироком суду. Додержувався принцип індивідуалізації покарання. Гуманізація кримінального права відобразилась в новому порядку умовно-дострокового звіль­нення від покарання та заміни покарання більш м'яким.

Особа, яка була засуджена до позбавлення волі, виправно-тру­дових робіт, заслання, вислання або направлення у дисциплінарний батальйон і довела зразковою поведінкою і чесним ставленням до праці своє виправлення, могла бути достроково звільнена від пока­рання після фактичного відбуття не менше половини призначеного строку. Невідбута частина покарання могла також замінятися більш м'яким покаранням.

У боротьбі з рецидивною злочинністю зазначені строки збіль­шувались. До особливо небезпечних рецидивістів умовно-достро­кове звільнення не застосовувалось.

^Як завжди, у необхідних випадках видавались акти загальної чи окремої амністії. Проте у березні 1953 p. загальну амністію було оголошено без достатніх підстав, проведено поспіхом, некваліфіковано. її наслідком став спалах злочинності. Саме тому не можна відносити цю амністію до перших кроків десталінізації. У 1955 p. були амністовані деякі громадяни, які співробітничали з німецьки­ми окупантами. Тоді ж були достроково звільнені німецькі грома­дяни, засуджені радянським судом за вчинені ними у роки війни злочини.

Кримінальне судочинство. Для демократичного розвитку кримі­нального судочинства велике значення мало скасування у 1956 p.

антигуманних, антинародних законів, які санкціонували особливий порядок ведення слідства і судового розгляду у справах про терори­стичні організації та терористичні акти проти працівників радянсь­кої влади (постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р.) та у справах про шпигунство та диверсії (постанова ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 p.)*.

Основна увага кримінального судочинства, особливо у другій половині 50-х років, приділялась встановленню справедливості що­до незаконно репресованих, регулюванню процесу реабілітації не­винно засуджених у роки масових репресій.

Початок процесу реабілітації поклав Указ Президії Верховної Ради СРСР, виданий у вересні 1953 p. Він надав військовій колегії Верховного Суду СРСР право розглядати за протестами Генераль­ного прокурора рішення колишніх колегій ОДПУ, "трійок" і так званої "особливої наради" при НКВС — МВС СРСР. Поряд з тим у 1954 p. було створено комісію президії ЦК КПРС по розгляду злочинів Сталіна в період "великої чистки" (1936—1939) (це так звана комісія А.Мікояна, який був її головою). У той же час були реабілітовані відомі в Україні особи — партійні та державні діячі В.Затонський, Е.Квірінг, С.Косіор, Ю. Коцюбинський, М.Скрип­ник, П.Постишев, І.Якір.

Для прискорення реабілітації було створено приблизно 100 комісій, які мали право реабілітації та помилування. Вони виїжджа­ли у місця ув'язнення і там переглядали справи політв'язнів. І хоча не все було гаразд у роботі цих комісій, все ж вони відновили чесне ім'я сотням тисяч невинно засуджених) Але ця робота не дійшла тоді до перегляду фальсифікованих судових процесів над відомими діячами партії, держави та науки. Логічним наслідком процесу реабілітації і відмови від політики масових репресій, переслідуван­ня інакомислячих стала ліквідація концтаборів.

Щоб підвищити роль місцевих судових органів у здійсненні судового нагляду та одночасно посилити значення цієї стадії процесу, було збільшено кількість судових інстанцій, які користувалися пра­вом перегляду справ у порядку нагляду. Наглядові функції були надані Верховному Суду УРСР та обласним судам. У всіх цих судах був створений спеціальний наглядовий орган — президія. Вона роз­глядала цивільні та кримінальні справи у порядку нагляду за протес­тами голови свого суду чи прокурора відповідного цьому суду рівня.

Перевага такого порядку судового нагляду очевидна — він спрощував та прискорював наглядове провадження, підвищував відповідальність нижчестоящих судів і гарантував дійсне право­суддя.

Було проведено ряд судових процесів над особами, винними в організації масових репресій, застосуванні недозволених засобів слідства. Першим таким процесом в СРСР стала справа Берії та його підручних Гоглідзе, Деканозова, Кобулова та ін. У деяких випадках притягали до судової відповідальності та засуджували при наявності неспростованих доказів їх вини слідчих-садистів, актив­них учасників масових репресій. Але цих процесів було небагато.

Як це не прикро, все більш затягувався реабілітаційний про­цес. Прізвища злодіїв, винних у масових репресіях, знущаннях над мільйонами чесних громадин, залишалися таємницею. Більш того, на початку 60-х років по всій країні, в тому числі в Україні, знов розпочалися переслідування інакомислячих. Гіркий приклад цього — судилище над талановитим адвокатом Л.Лук'яненком. Він ство­рив організацію "Український робітничо-селянський союз", яка добивалася виходу України з СРСР мирним шляхом. Лук'яненко у січні 1961 p. був засуджений за зраду Батьківщині до розстрілу. Потім ця кара була замінена позбавленням волі на 15 років. Судів над дисидентами було багато.

У здійсненні виправно-трудової політики все більше бере участь громадськість. Вона клопотала про пом'якшення покарання, умовне засудження, умовне дострокове звільнення, їй доручалася робота з особами, що вже відбули покарання чи були умовно-достроково звільнені. Саме громадськість мала допомагати колиш­ньому в'язню у трудовому та побутовому влаштуванні, увійти йому до колективу, почути слабе повноцінною, потрібною суспільству людиною. Суд міг покласти на трудовий колектив, зрозуміло з його згоди, обов'язки по нагляду за умовно-достроковим звільненням протягом не відбутої частини покарання та проведенню з ним ви­ховної роботи.

Роботу громадськості з особами, які відбули покарання, спря­мовували наглядові комісії та комісії у справах неповнолітніх. Ос­танні, наприклад, могли віддати неповнолітнього, звільненого з колонії, на поруки чи під нагляд колективу трудящих, громадської організації чи окремих громадян за їх клопотання