Основні риси розвитку права в 20 – 30 рр.

Статут 1930 p. виходив з необхідності мати сталу економічну базу громадського господарства і передбачав створення неподільного фонду колгоспу шляхом відрахування від чверті до половини вартості усуспільненого майна членів артілі. Крім того, здійснювалися щоріч­ні відрахування у неподільний фонд від 10 до 30% доходів артілі. Тим самим селянин міцно прив'язувався до колгоспу.

Важливе і складне питання про порядок оплати праці колгосп­ників не дістало задовільного розв'язання. Статут проголошував оплату праці колгоспників з урахуванням її кількості і якості. Але спосіб виділення з доходів колгоспу фонду для оплати праці кол­госпників не був визначений.

У 1931 р. в Україні було прийнято низку нормативних актів щодо організації та оплати праці в колгоспах. Ці акти регламенту­вали утворення постійних виробничих бригад, встановлення норм виробітку і розцінок, поліпшення обліку праці та зміцнення трудо­вої дисципліни, посилення ролі бригадирів тощо.

У розвиток Зразкового статуту сільськогосподарської артілі 1930 p. Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У спільною постановою від 8 квітня 1933 p. затвердили Тимчасові правила трудового розпоря­дку в колгоспах. Цей акт зобов'язував усіх колгоспників брати участь своєю особистою працею в колгоспному виробництві протя­гом усього року, передбачав дисциплінарну відповідальність колго­спників за невихід на роботу чи відмову від роботи без поважних причин.

Для подальшого розвитку колгоспного ладу в Україні, як і в усіх інших республіках, велике значення мав скликаний 11 лютого 1935 p. другий Всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників, який схвалив проект нового Зразкового статуту сільськогосподарської артілі. Прийнятий з'їздом Статут був затверджений спільною пос­тановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) 17 лютого 1935 p.

Новий Статут, маючи силу закону, в той же час подібно до Статуту 1930 p. був зразковим, тобто на його основі кожний колгосп приймав свій статут. Разом з тим більшість його норм була обов'я­зковою для всіх колгоспів, завдяки чому значно посилювалося державне керівництво діяльністю колгоспів.

По-новому у Статуті були розв'язані питання колгоспного землекористування. Земля, яка була загальнонародною державною власністю, закріплювалася тепер за колгоспами в безстрокове кори­стування, тобто навічно, і не підлягала ні купівлі, ні продажу, ні здачі в оренду. Зменшення колгоспної землі не допускалося.

У Статуті 1935 p. вперше називались мінімальні та максималь­ні розміри присадибних ділянок для всього СРСР з тим, що конк­ретно вони визначатимуться в залежності від обласних і районних умов; вказувалося також на кількість худоби (по зонах країни), яку може мати в особистій власності колгоспний двір.

22 травня 1935 p. Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У прийняли спеціальну постанову, яка визначала порядок вироблення, обгово­рення і затвердження колгоспами статут сільськогосподарської артілі в УСРР, а також встановлювала розміри присадибних ділянок колгоспного двору по кожній області України і кількість голів худоби, яку міг мати колгоспний двір.

Колгоспний лад став на цей час безроздільно пануючим. На­приклад, тільки в Україні у 1935 p. рівень колективізації досяг 91,3%. І тепер тоталітарна держава прагнула взяти з колгоспів якомога більше сільськогосподарської продукції, вилучити її майже безкоштовно. На розв'язання цього завдання і був спрямований розвиток колгоспного і земельного законодавства.

Першого удару було завдано присадибному господарству кол­госпників. 28 травня 1939 p. видано постанову Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) "Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання", де наводились факти порушень встановлених статутом сільськогосподарської артілі норм присадибного землеко­ристування, внаслідок чого присадибне господарство ставало дже­релом доходів і відвертало колгоспника від роботи в колгоспі. Постанова вимагала негайно провести обмір присадибних ділянок і відібрати всі лишки землі. Одночасно встановлювався для кожно­го працездатного члена артілі обов'язковий мінімум трудоднів (60— 100 трудоднів на рік). Той, хто не виконував цей мінімум, вибував з колгоспу і втрачав право на присадибну ділянку. Трохи пізніше, у вересні 1939 p. було введено більш важкий прогресивно-прибутко­вий податок з присадибних ділянок колгоспників.

Тепер настала черга колгоспів, права яких були значно обме­жені. Так, щоб примусити колгоспи займатися тільки виробницт­вом сільськогосподарської продукції, постановою Раднаркому СРСР від 22 жовтня 1938 p. їм заборонялося організовувати проми­слові підприємства.

У 1939—1940 pp. відповідно до постанов Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) обов'язкові поставки колгоспами державі продуктів тварин­ництва, зерна, рису, картоплі тощо обчислювались не з плану посіва цих культур або кількості худоби в колгоспах, а з кожного гектара закріпленої за колгоспом ріллі. Уточнювалися взаємини МТС з колгоспами. Згідно з постановою Раднаркому СРСР, яку було видано у лютому 1938 p., належна з колгоспів натуроплата за роботи МТС цілком надходила тепер до бюджету держави і здавалась колгоспами разом з продукцією по обов'язкових поставках.

Кримінальне право і процес. Кримінальному праву в період 30-х років надавалося вирішальне значення. Вважалося, що за допомо­гою жорстоких покарань, шляхом посилення репресій можна швид­ко та ефективно розв'язати будь-яке завдання. Тим більше, що наприкінці 20-х років партійно-державне керівництво на чолі з Сталіним розпочало штучно відроджувати властиве епосі громадя­нської війни протистояння соціальних сил і розкручувати маховик репресій, аби повернутися до звичайної воєнно-комуністичної по­літики. Особливо негативний вплив на розвиток кримінального законодавства мала шкідлива концепція про посилення і загострен­ня класової боротьби в міру успіхів будівництва соціалізму, хибні положення якої були висловлені у доповіді Сталіна на об'єднаному Пленумі ЦКК і ЦК ВКП(б) у січні 1933 p.

Все це призвело до значного посилення у цей час суворості кримінальної репресії, розширення переліку злочинів, за які вста­новлювалася вища санкція, надзвичайно жорстокої постановки захисту соціалістичної власності. У цьому розумінні характерна також заміна з 1934 p. раніш прийнятого в кримінальному законо­давстві терміна "заходи соціального захисту" терміном "покаран­ня". Закон від 8 серпня 1936 p. запровадив на додаток до раніш встановлених видів позбавлення волі (у виправно-трудових таборах і загальних місцях ув'язнення) ще й найсуворіший вид позбавлення волі — тюремне ув'язнення.

Посилення кримінальної репресії виявилося і в тому, що Закон від 7 квітня 1935 p. знизив мінімальний вік кримінальної відповідальності неповнолітніх і встановив, що, починаючи з 12 років, особи, викриті у вчиненні крадіжки, заподіянні насильства і тілесних ушкоджень, вбивстві чи замаху на вбивство, підлягають притягненню до суду із застосуванням усіх встановлених законом мір кримінального покарання.

До цього слід додати поширення позасудової репресії, діяль­ність особливої наради при НКВС СРСР та численних "трійок".