Зміни в державному ладі на Україні в період початку XX ст. до 1917 р.

Незважаючи на застосування масових репресій, робітничий рух в Україні невпинно зростав, набував нових форм, його сила та організованість не могли не викликати тривоги у губернської адмі­ністрації. Посилена "увага", яка приділялася робітничому руху, мала одну мету — усіма засобами запобігти страйкам.

У боротьбі з виступами робітників окремі губернатори не задовольнялися численними настановами столичного начальства, і виступали із своїми "ініціативами". Так, "оригінальний" захід бо­ротьби із страйками спробував застосувати в 1904 р. полтавський губернатор. За його розпорядженням був розроблений і розмноже­ний спеціальний папірець, який вручався страйкарям. Ось його зміст": "19 . року . дня, я, що підписався нижче, застрайкував, даю цю підписку полтавському поліцмейстеру в тому, що мені оголошено особисте розпорядження управляючого Полтавської гу­бернії, що коли я не припиню страйк, або якщо почнуть страйку­вати інші службовці, то я, як ініціатор, буду висланий за межі губернії". Наприкінці цього "зобов'язання" мали бути підписи страйкаря, двох свідків і поліцейського пристава тієї дільниці, де знаходилося підприємство. Отже, виконання циркуляра міністер­ства внутрішніх справ від 12 серпня 1897 р. губернатор вирішив поставити "на потік", розглядаючи учасників страйків як "ініціато­рів" і "підбурювачів".

У роки першої російської революції і в період реакції губерн­ська адміністрація, борючися з робітничим рухом, широко викори­стовувала "виключне законодавство". Щодо страйкарів власті мог­ли не обмежуватися заходами адміністративного характеру, а при­тягувати активних учасників страйків до кримінальної відповідальності згідно з царським указом від 2 грудня 1905 р. Арешти страйкарів здійснювалися за розпорядженням губернаторів місцевою поліцією. Так, коли 13 грудня 1905 р. розпочався загаль­ний страйк у Рівному волинський губернатор дав вказівку повіто­вому справнику придушити його із застосуванням зброї.

Губернатори приклали руку і до боротьби із профспілками та іншими організаціями робітників. Використовуючи закон від 4 бе­резня 1906 р. уряд під тиском підприємців дозволяв існувати тільки тим спілкам, які обмежували свою діяльність економічними завдан­нями, погодженням з адміністрацією підприємств заходів, пов'язаних з поліпшенням праці та побуту. Власті почали закривати існу­ючі та відмовляти у реєстрації нових профспілок. Восени 1906 р. у Катеринославі було закрито 10, в Одесі — II, а разом в Україні — 53 профспілки. Губернськими присутствіями в цей же час було відмовлено в реєстрації 104 спілок. Тільки харківський губернатор у 1906 p. відмовив 26 спілкам у реєстрації у зв'язку з їх неблагона-дійністю. 16 січня 1907 p., розглядаючи заяви про реєстрацію 20 спілок, київський губернатор зареєстрував лише 9, решті відмовив. Одеський градоначальник (ці посадові особи, які виконували фун­кції, аналогічні губернаторським, діяли на території України в Одесі, Севастополі, Миколаєві, Керчі) видав наказ, щоб у правлінні профспілки не збиралося водночас понад трьох чоловік.

Коли наприкінці 1907 — початку 1908 pp. після розгрому багатьох профспілок намітилося зростання кооперативного руху, місцеві власті розгорнули боротьбу з цими робітничими організаці­ями. Так, одеський градоначальник зірвав створення робітничого кооперативу в листопаді 1907 p.

Об'єктом постійного "інтересу" з боку губернської адміністрації та поліції було аграрне і селянське питання. Воно стало центральним в буржуазно-демократичній революції, сфокусувавши найгостріші класові суперечності. Тому губернатори робили усе, щоб забезпечити на селі "спокій", В одних випадках вони задіювали проти селян всю силу репресивного апарату, нерідко очолюючи каральні експедиції, в інших — спиралися на безпосередньо підпорядковану їм повітову адміністрацію та поліцію. Тема селянського руху не сходила зі сторі­нок губернаторських звітів та оглядів, завжди перебувала в центрі уваги властей. Навесні 1905 p. полтавський губернатор, наприклад, зазначав, що настрій селянського населення "має далеко не звичай­ний характер, відрізняється нервозністю і збудженістю".

Досконало знаючи, як страждає селянство від сваволі та мало­земелля, губернська адміністрація, проте, незмінне виступала на боці великих землевласників.

Губернатори послідовно проводили в жи+тя великодержавну шовіністичну політику царизму, подавляючи рух за відродження і національне самовизначення України. 5 травня 1903 p. був прийня­тий закон про введення в 46 губерніях Європейської Росії повітової поліцейської варти "для охорони благочиння, загального спокою, безпеки та порядку у місцевостях, підвідомчих повітовій поліції". Зміст цього заходу полягав у тому, щоб в обстановці зростання селянського руху мати озброєне формування, яке було б під рукою станових приставів, замість виборної сільської поліції, котра стала ненадійною в політичному відношенні.

До складу повітової поліцейської варти входили урядники та вартові. Чверть загальної кількості останніх формувалася у спеціа­льні кінні команди. На кожну волость припадав один урядник і певна кількість вартових ("з розрахунку не більш одного вартового на кожні дві тисячі п'ятсот душ обої статі"). У варту приймалися переважно відставні або звільнені у запас нижні військові чини, які досягли 25-річного віку, мали "здорову статуру",були письменними і мали "загальний достатній розвиток". Урядникам встановлювався річний оклад у розмірі від 300 до 360 крб. Чини варти носили формений одяг і були озброєні (урядники — шашками і револьве­рами, вартові — шашками і гвинтівками). Головним начальником поліцейської варти губернії був губернатор.

Після прийняття закону про повітову поліцейську варту остання формувалася, як і було передбачено, лише у губерніях (в тому числі у двох українських — Київській та Катеринославській), в решті ж повітову варту планувалося ввести у повному обсязі тільки у 1908 p. Але революційні події в країні істотно змінили наміри уряду: 29 груд­ня 1905 p. було прийнято рішення про негайне сформування варти в усіх губерніях. Головне, однак, було не в темпах реалізації наміченого заходу (звичайно констатацією цього в літературі і обмежуються). Справа в тому, що закон від 29 грудня 1905 p., як і прийнятий на його розвиток закон від 18 лютого 1906 p., значною мірою змінювали завдання повітової поліцейської варти в каральному апараті самодер­жавства. Так, в одному з офіційних документів 1906 p., що зберігся в архіві, говорилося, що "за обставинами часу повітова поліцейська варта має подвійне призначення: з одного боку, виконує чисто поліцейські функції, а з іншого — складає військову частину, приз­начену для придушення заворушень силою зброї, через що їй і надається військова організація". Отже, варта певною мірою додава­лася до військ, які в період найвищого піднесення революції були неспроможні перекрити всі "гарячі" точки.