Зміни в державному ладі на Україні в період початку XX ст. до 1917 р.

Царат зміцнював в Україні і апарат політичної поліції. У 1902—1903 pp. було створено охоронні відділення в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Житомирі, Полтаві, Сімферополі. У 1906 p. почали діяти "районні охоронні відділення", кожне з яких коорди­нувало політичний розшук на території кількох губерній.

Проте задіяні царатом заходи проти революції виявилися не­достатніми. Царським указом від 19 серпня 1906 p. створюються військово-польові суди. Ідея "швидкодіючої" юстиції як дійового засобу боротьби з революцією виношувалася Миколою II ще до підписання цього указу. Коли йому доповіли, що в Феодосії рядо­вий Мочидловер стріляв у полковника Герцика, який командував обстрілом повсталого панцерника "Потемкин", не дуже тямущий в законах самодержець розпорядився: "Судити польовим судом". Хо­ча закону про військово-польові суди тоді ще не було, на практиці вони широко застосовувалися вже наприкінці 1905 року — на початку 1906 pp.

Положення про військово-польові суди було видано за осо­бистою ініціативою царя. Поштовхом до його підготовки став вра­жаючий своєю бездушністю надпис, який вчинив Микола II на доповіді Головного військово-судного управління 6 липня 1906 p.:

"Нагадую Головному військово-судному управлінню мою думку щодо смертних вироків. Я їх визнаю правильними, коли вони виконуються через 48 годин після вчинення злочину — інакше вони є актами помсти і холодної жорстокості". Положення надавало право генерал-губернаторам, головноначальникам або наділеним владою особам в місцевостях, оголошених на воєнному стані або стані надзвичайної охорони, "в тих випадках, коли вчинення осо­бою цивільного відомства злочинного діяння є настільки очевид­ним, що немає необхідності в його розслідуванні, віддавати обви­нувачуваного військово-польовому суду, із застосуванням у відпо­відних випадках покарання за законами воєнного часу".

Підсудність військово-польових судів у Положенні чітко не виз­началася. В урядовому повідомленні лише приблизно говорилося про характер справ, які мали розглядати нові суди. При відсутності об'єк­тивного критерію "очевидності" виявилося, що віддання тієї чи ін­шої особи до військово-польового суду повністю залежало від розсуду генерал-губернатора (головноначальника, командуючого військами).

Військово-польовий суд складався з п'яти стройових офіцерів, призначених начальниками гарнізонів, командирами загонів. Від голови та членів суду юридичних знань і практичної підготовки до судової роботи не вимагалося. Засідання цих судів проходили при зачинених дверях. В таємниці зберігалися прізвища їх членів. Вироки військово-польових судів оскарженню не підлягали, набирали чин­ності негайно і виконувалися не пізніше доби з моменту оголошення.

Діяльність військово-польових судів викликала обурення у населення, тому уряд не відважився внести прийняте у надзвичайно указному порядку Положення про них на розгляд Думи, як того вимагала ст. 87 Основних законів 1906 р. Тому чинність акта про "швидкодіючу" юстицію 1907 p. була припинена.

Вимушений скасувати військово-польові суди, уряд відразу ж подбав про компенсацію цієї "втрати" прискоренням провадження справ у військово-окружних судах. Закон від 27 червня 1907 p. скоротив строки процесу до чотирьох днів. Крім того, закон надав суду право оголошувати, за його розсудом, показання свідків, які не з'явилися в засідання, незалежно від причин неявки. Інакше кажучи, навіть сумнівні показання могли бути оголошені і покла­дені в основу вироку. Новий закон був дуже зручним для поліцей­ських агентів, які одержали можливість збирати будь-які "агентурні відомості" і підтверджувати їх на жандармському дізнанні, не побо­юючись бути викритими у брехні шляхом перехресного допиту на суді. Отже, припинення чинності Положення про військово-польо­ві суди не означало припинення сваволі зверху.