Становлення радянського права

У практиці застосування навіть такого своєрідного аграрного законодавства були допущені серйозні перекручення. Широко зас­тосовувалися методи примушування щодо селянства при створенні радгоспів, артілей та комун.

Розподіл землі у зрівняльне землекористування передбачався декретом ВУЦВК від 26 травня 1919 p., а також виданим 5 лютого 1920 р. Всеукрревкомом Законом про землю.

Основні риси трудового права. Відсутність у перший час в Україні центру регулювання трудових відносин призвела до того, що з метою розв'язання трудових спорів трудящі зверталися до найближчого органу радянської влади. Тут спори розглядалися у відділах праці, комісарами праці або комісіями профспілок та ЦРФЗК.

Діяльність зазначених органів регулювання трудових відносин була спрямована на втілення в життя радянського законодавства про працю, в першу чергу декретів про 8-годинний робочий день, про соціальне страхування від безробіття або на випадок хвороби, про біржу праці, постанови про перебудову страхових органів на засадах самоврядування. Позитивно оцінюючи перші акти про пра­цю, слід враховувати їх популістський характер.

У профспілках та державних органах регулювання трудових відносин здійснювалась робота над тарифними положеннями. Як правило, профспілки розробляли тарифи, а державні органи регу­лювання трудових відносин затверджували їх.

Тарифи уводилися в дію постановами Народного Секретаріа­ту, комісарів праці, а щодо окремих підприємств — також місцеви­ми Радами. А втім уся робота над тарифами зводилася нанівець внаслідок швидкого знецінювання грошей.

В такій складній обстановці, за відсутності будь-якої міцної бази для економічного стимулювання, більшовики все ж намагали­ся закликати робітників до підвищення продуктивності праці, зміц­нення трудової дисципліни. Значного успіху це не принесло. У ряді регіонів поширюється безробіття. У зв'язку з цим 30 грудня 1917 p. при Харківській міській думі було створено відділ праці, на який покладалися обов'язки вести облік безробітних та надавати їм допомогу.

У Донбасі ж, навпаки, гостро стояла протилежна проблема — забезпечення шахт та рудників робітниками, що пояснювалося надзвичайно складними умовами праці шахтарів, які ще більш погіршилися під час війни та розрухи. Загальна трудова повинність, проголошена Декларацією прав трудящого та експлуатованого на­роду, розпочинає поширюватися й на трудящих. Це питання обго­ворювалося 15 січня 1918 р. на з'їзді Рад та ревкомів Донбасу.

10 грудня 1918 р. в РСФРР було оприлюднено Кодекс законів про працю, який містив принципи "соціалістичної" організації праці: а) загальний обов'язок працювати та право на працю; б) обов'язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці; в) обов'язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю; г) право на відпочинок та матеріальне забезпе­чення. Цей Кодекс в силу договору про воєнно-політичний союз було поширено й на Україну. Проте до цього Кодексу довелося внести суттєві зміни, які випливали з обстановки воєнного комуні­зму. У зв'язку з відсутністю достатніх матеріальних засобів для оплати праці було неможливо втілити в життя принцип особистої матеріальної зацікавленості в організації виробництва. Господарсь­кі завдання довелося розв'язувати шляхом введення трудових мобі­лізацій та мілітаризації виробництва. У постанові наркомпраці "Про восьмигодинний робочий день" зазначалося, щодо закінчен­ня воєнних дій на підприємствах, які працюють на оборону, поста­нови про обмеження тривалості понаднормових робіт, перерви в роботах можуть не виконуватися. Трудова повинність широко зас­тосовувалася як засіб залучення до праці. Обов'язок усіх громадян працювати був зафіксований в Конституції УСРР.

Поряд з трудовою повинністю значне поширення одержала трудова мобілізація, на основі якої здійснювався перерозподіл ро­бочої сили. З лютого 1920 p. особливо почастішали трудові мобілі­зації спеціалістів.

Широко практикувалася й мілітаризація підприємств. В них встановлювався режим, близький до режиму військових установ. IV Всеукраїнський з'їзд Рад доручив ЦВК та Раднаркому провести мілітаризацію усіх радянських установ. Було здійснено мілітариза­цію промисловості Донбасу.

Правила внутрішнього розпорядку вимагали сумлінного вико­нання трудових обов'язків, і перш за все норм виробітку, забороня­ли запізнення, прогули, самовільну відсутність на роботі. З'явилося поняття трудового дезертирства як злісного ухилення від трудової повинності. До порушників трудової дисципліни застосовувалися заходи примушування.

З метою додержання трудової дисципліни організовувалися дисциплінарні товариські суди, які могли до порушників порядку накласти стягнення (від догани до посилання на важкі суспільне необхідні роботи).

Спроби упорядкування заробітної плати в умовах господарсь­кої розрухи та повного знецінення грошей виявилися марними. Тому вже навесні 1919 p. розпочалася підготовча робота по натура­лізації заробітної плати. Декретом Раднаркому УСРР від 6 квітня 1920 р. для робітників та службовців було введено трудовий "па­йок". До кінця 1920 p. натуроплата стала переважаючою формою оплати праці.

Основні риси кримінального права. У перші місяці радянської влади завдання кримінального права полягало в тому, щоб, не зупиняючись навіть перед надзвичайними мірами, придушити опір утвердженню більшовицького режиму, викоренити ті небезпечні загальнокримінальні злочини, розмах яких ускладнював встанов­ленню радянської влади. У лютому та березні 1918 p. кримінальщи­на буквально хитала основи суспільного порядку в багатьох містах. В Катеринославі бандити "серед біла дня" грабували магазини та кооперативи, силою визволяли арештованих з в'язниць. Катерино­славська Рада постановила створити для боротьби з грабежами "особливий робітничий комітет", до якого кожний заводський комітет мав надсилати по два своїх представника. У постанові Одеської Ради говорилося, що "віднині спійманий на місці злочину розстрілюватиметься тут же, спійманий же під час облави розстрі­люватиметься без суду і слідства". Таким чином, боротьба із зло­чинністю, на жаль, здійснювалася шляхом утвердження беззаконня.

Суворі заходи вживалися при вилученні вогнепальної зброї. Надзвичайний штаб Харкова оголосив, що "громадяни, які зберіга­ють зброю без належного дозволу, вважаються контрреволюціонера­ми" і повинні здати зброю в триденний строк під страхом розстрілу. Вводилися жорсткі заходи боротьби з таким злочином, як поширення чуток, які сіють паніку. Розпорядженням Центроштабу всім Радам Донбасу пропонувалося притягати осіб, які поширюють провокацій­ні чутки до "відповідальності як контрреволюціонерів", а винних в самочинних обшуках, арештах та реквізиціях розстрілювати на місці.

Небезпечною зброєю противників радянської влади був сабо­таж. Недаремно ВНК створювалася для боротьби з "контрреволю­ціонерами та саботажниками". Про кримінальну відповідальність за саботаж в установах поштово-телеграфного відомства наркомат пошт і телеграфів попереджав наказом по Харківському поштово-телеграфному округу: "За видачу жалування службовцям до стро­ку . для підтримки саботажу в контрреволюційних цілях винних слід арештовувати та притягати до найсуворішої відповідальності".