Навчання в Київській Академії було побудоване за зразком єзуїтських польськиз колегіій. Було в ній 7-8 класів, які поділялися на три цикли: нижчий – граматичний (інфіма, граматика та синтакса), середній – реторичний (піїтика та риторика) і вищий – філософський (діалектика, логіка та теологія). Остання кляса була розрахована на чотири роки. У викладанні панувала латинська мова, але крім того вивчали грецьку та слов’янську мови. За методикою навчання академія була схоластичною школою, як схоластичними були всі школи Західної Європи того часу. Але освітній процес в Україні надзвичайно ускладнювався мовною політикою, яку здійснювали уряди Польщі і Росії. Мовна політика становить частину національної політики, спрямованої на розвиток певної мови або на обмеження її прав та можливостей вільного функціонування. У 1721 році з’явився царський указ, яким заборонялося Києво-Печерській і Чернігівській друкарням видавати всі інші книжки, крім церковних, але і їх пристосовували до російських норм. Аналогічні укази видано у 1727 і 1728 роках, а з 1735 року наказано вилучити з церков усі українські друки й замінити їх на московські. У 1720 році заборонено книгодрукування українською мовою у Києво-Могилянській Академії. З другої полвини ХУІІІ ст. академія і всі інші школи в Україні поступово перейшли на російську мову.
Було чимало спроб заснувати в Україні університети: Мазепа планував закласти університет в Батурині і перетворити на університет Київську Академію. 1766 року Рум’янцев проектував створити університети в Києві та Чернігові. В наказ депутатам до Комісії для складання нових законів в 1767 році українська шляхта вимагала заснувати університети в Києві, Ботурині, Чернігові, Новоград-Сіверському, Сумах. Проте всі ці заходи були марні: російський уряд не дозволяв Україні мати свої унівеситети.
Про високий культурний рівень української еліти – старшини, вищого духовенства та міщанства – свідчить велика кількість бібліотек в Україні. Крім бібліотек Києво-Печерської Лаври й інших монастирів, а також бібліотеки Київської Академії, існувало багато приватних: Мазепа мав у Батурині велику та цінну бібліотеку. Мали їх Лазар Баранович, Йоаникій Галятовський, Дмитро Туптало, Теофан Прокопович, Стефан Яворський, Кирило Розумовський та інші. Видно, що власники бібліотек виписували книжки з-за кордону, передплачували часописи, що виходили різними мовами. Поруч з новими виданнями різних авторів вони збирали давні рукописи, хроніки.
На тлі широкої й грунтової освіти, яку дістала українська інтелігенція ХУІІ та ХУІІІ ст., виділяються вчені з різних галузей знання.
ІСТОРІЯ. Найбільший інтерес серед учених України являють дослідники історії України. В другій половині ХУІІІ ст. виступають автори, які захоплюються історією своєї батьківщини. Бурхлива доба ХУІІ-ХУІІІ ст. з церковною боротьбою викликала інтерес до історії України, намагання опертися в боротьбі за минуле. Вона залишила цінні твори Стефана Зизанія, Христофора Філалета, Іпатія Потія, Захарія Копистенського, Касіяна Саковича, Мелетія Смотрицького.
Хмельниччина і нова Українська держава дали новий поштовх для історичних дослідів. Історичні праці виходять з рамок літописного оповідання й набирають форм прагматичної історії. З’являються – “Хроніка” Теодосія Сафоновича (1762), “Синопис”, який приписують Інокентієві Гізелеві (1674), “Літописець” – Леонтія Боболинського (1699). З цих творів найбільше значення має “Синопис”, стислий підручник історії України, який витримав кілька десятків видань. Усі ці праці спиралися переважно на польські хроніки, але цінними в них було те, що вони встановлювали тяжіння історії України від Княжої доби.
1730-і роки – складено “Краткое описание Малороссии”; 1751 році Г.Показ написав “Описание о Малой России”; в 1765 році П.Симоновський – “Краткое описание о козацком малороссийском народе” та інше. Великою заслугою цих істориків України є те, що вони твердо поставили питання про єдність українського народу від Княжої доби до ХУІІІ ст.
Велике значення для розуміння ідеології, характеру культури, прагнень української еліти ХУІІІ ст. мають мемуари та щоденники. З тих, що збереглися до наших часів, видатним є написаний французькою мовою “Дневник” Петра Апостола (1725-1727 рр.), сина гетьмана Данила Апостола. Величезний “Дневник” (1735-1740 рр.) залишив генеральний підскарбій Яків Маркович. Він докладно, день за днем, записував усе, що діялося біля нього. Дуже важливим джерелом історії України є “Дневник” генерального хорунжого М.Ханенка, який був блискучим дипломатом і палким українським патріотом.
ПРИРОДНИЧІ ТА МАТЕМАТИЧНІ НАУКИ. Вони в Україні були менше розвинені, але зацікавлення ними ніколи не зникало. В приватних бібліотеках часто знаходилися книжки із зоології, ботаніки, метеорології, математики. При дворі Розумовського проживали доктори – француз Леклерк та німець Гебенштрайт. В той же час (в 1751 році) Іван Полетика став професором Медичної Академії в Кілю (Німеччина).
ФІЛОСОФІЯ. В першій половині ХУІІІ ст. в Києво-Могилянській Колегії панувала філософія Арістотеля, на якій базували такі дисципліни як логіка, діалектика, фізика, метафізика, етика. У ХУІІ-ХУІІІ ст. в Україні ширилися твори античних та середньовічних філософів.
Найяскравішим представником філософії в Україні був Григорій Сковорода (1722-1794), вилатний учений та мислитель. Син реєстрового козака Полтавського полку, він вчився в Києво-Могилянській Академії, потім в університетах Мюнхена, Відня, Бреслави.
Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: матеріалістичного – безвартісного і вищого – духовного, цінного.
У 1564 році зустрілися два народи, дві держави, які не мали по суті нічого спільного. Україна, не зважаючи на польський гніт, зберігала старі культурні зв’язки з Західною Європою, які почалися ще за Княжої доби. За Литовсько-Польської доби вона відчувала вплив європейської культури в галузі права, науки, мистецтва, релігії. Україна мала свої видатні наукові осередки, як Острозька академія, Львівська братська школа, Київський гурток Єлисея Плетецького, Києво-Могилянська колегія, гурток Петра Могили.
Вже за царя Олексія виявилися на Московщині культурні впливи України в мистетцтві, літературі; зародився театр тощо. Ще більші були ці впливи за Олексієвого сина Федора, вихованця Симеона Потоцького. Українські впливи стали загальною “модою” при царському дворі.
Українська церква починає сильно впливати на московську, хоч весь час в Москві залишалося недовір’я до українського православ’я, в якому московські фахівці знаходили католицький вплив. Не зважаючи на це, в Московщині будували церкви в українському стилі, ширилося уукраїнське бароко, українські співи, що їх привозили з собою українські співаки. В Москві працювали українські маляри; за Олексія українці розписували вМоскві церкви. Боярин Ртищев заснував у Москві школу, до якої запросив учителів з Києва. З України приходили на Московщину книжки – “Требник” та “Лифос” Петра Могили, твори Кирила Транквіліона, Йоаникія Голятовського, Інокентія Гізеля, Мелетія Смотрицького тощо. Видатний учений, митрополит Ростовський, Дмитро Туптало написав “Руно орошенное”, що витримало 8 видань. До Москви виписували з України шевців, кравців, садівників, городників тощо. Переїздили тудми з України друкарі, архітектори, гравери, а головним чиним – учені, письменники, педагоги, ченці. Український вплив панував і в московських школах. По заснуванні в 1721 тоці нових шкіл у Росії на вчителів до них призначали українців. Для новозаснованих слов’яно-латинських шкіл Синод наказав вирядити з Києва вчителів, мовляв, у Києво-Печерському монастирі мешкають мужі, здатні до вивчення філософії, риторики та політики. Українські вчителі приносили свої методи навчання, українську вимову, яка панувала в Москві у ХУІІІ ст. Письменник Сумароков скаржився, що українці педагоги зіпсували російську мову. Студентів, що закінчили Києво-Могилянську Академію, запрошували до Петербурга для навчання катехизису та виголошення проповідей.
Завантажити реферат