Українські письменники познайомили Росію з силабйчною поезією та тонічним розміром, відкриття якого росіяни приписують російському поетові Тредьяковському. Українці принесли до Москви драматичну літературу.
Багато українців працювало перекладачами в різних установах Росії, бо серед них було багато знавців грецької, латинської, німецької, французької, польської та інших мов. Українці служили в російських закордонних посольствах. Коли Єлисавета вирішила передавати Острозьку Біблію, вона запросила українців – професорів Варлаама Лещинського та Гедеона Сломинського, - щоб виправили в ній мову.
Але не зважаючи на вплив української культури на московську, все-таки Україна поступово птрачає як культурну так і політичну незалежність. І почалося це з середини ХУІІІ ст., коли Україна потрапляє в орбіту Москви, і тоді починається вперта боротьба між Україною та Москвою. Боротьбу веде Москва різними засобами, різною зброєю на всіх ділянках політичного та культурного життя, але має завжди ту саму мету: підкорити Україну, позбавити її властивих їй прикмет, звичаїв, законів.
Поступово, рік за роком, обмежувалась суверенність України, а далі й автономія, фактична автокефалія Української церкви. Митрополія Київська врешті була перетворена на єпархію, підвладну Російському Синодові. Але не зважаючи на це “Малоросія” зберігала ідею незалежності, яка не згасала в найтяжчі часи.
Одночасно Україна втрачала свої інтелектуальні сили, які під примусом або шукаючи сприятливих умов для праці переходили до Росії. Трагізм цього переходу на службу “чужим вівтарям” був у тому, що українці втрачали своє національне ім’я й збільшували коло представників російської культури, яка протягом двох століть в той або інший спосіб поглинала культури завойлваних, асимільованих, підкорених народів. Серед асимільованих Росією культур перше місце належить українській.
Щороку цей процес русифіквції поглиблювався. Український патріот Дмитро Туптало став визнаним Російською Церквою “русским” святим; українець В.Капніст став “русским” поетом; українці – Березовський, Бортнянський та Ведель – стали творцями “русской” музики і так далі.
2. Козацькі літописи.
Виходили з Київської академії й письменники іншого гатунку. Це були не священники, не викладачі, а студенти, що згодом ставали козацькими хорунжими та писарями. На противагу богословським праблемам, барвистим панегірикам, ученим диспутам, якими захоплювалися їхнї вчителі, ці письменники цікавилися історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Автором найцікавішого з них був писар Самійло Величко. У передмові до своєї праці він запитує: “Ежели может что быти любопытствующему нраву человеческому, ласкавий читательнику, так угодное и приятное, яко чтение книжное и ведение прежде бывших деяний и поведений людских?” потім Величко пояснює, як роки спустошення України збудили вньому інтерес до минулого своєї землі. Одна з головних тем “Літопису” Самійла Величка – гетьмансько-старшинські усобиці. Глибоко сумує автор також із приводу жахливих руїн міст і сіл – наслідку набігів татар та інших зовнішніх ворогів. Гине Україна, треба рятувати – такий провідний мотив літопису. Та лихоліття мине, коли всі дбатимуть про загалбнонародні інтереси. Мова літопису образна, багата на лексику і фразеологію, прикрашена різноманітними стилістичними фігурами. Розповідь літописця часто переривається діалогами, монологами драматичного характеру, уривками з листів, пейзажними картинами. Гумору й сатири автор теж не цурався. Стиль літопису піднесений, героїко-патріотичний, що нагадує нам “Слово про похід Ігорів”. Іван Франко писав, що “з літературного боку се явище дуже цінне”.
Інший зразок цього літературного жанру створив Григорій Грабянка. Він називався “”Дії запеклої і од початку поляків кривавої небувалої брані Богдана Хмельницького, гетьмана запорозького з поляками” і мав на меті показати, що “українці є рівні з іншими”. Аналізуючи недавнє минуле, як Величко, так і Грабянка рішуче підтримують претензії старшини на соціально-економічне та політичне панування в Україні.
У “Літопису Самовидця” після короткого вступу про події 1648 року докладно описано епоху 1648-1702 рр. кінцева частина літопису – стислий огляд історії України за 1703-1784 рр.
“Літопис Самовидця” в запису під 1663 роком описує Чорну раду в Ніжині, докладно розповідає про два ворожі табори – Самка та Брюховецького і про жорстоку розправу останнього над своїм суперником та його прихильниками. Читаємо в літопису “Раду назначено на 17 червня. І щоб іти на раду пішо, та ще й без зброї. Як вдарено в бубни, Брюховецький привів своїх пішо, а Самко – і всі його козаки – на конях і при зброї, і гармат було в них не мало… Крик стався з обох сторін, одні кричать “Брюховецького гетьманом!”, а інші “Самка гетьманом!” – і на стіл обох саджають. А далі межи собою стали битися…”
Скасування Гетьманщини також знайшло відгук в літературі. Зокрема, у 1762 році Семен Дідович написав довгу полемічну поему під назвою “Розмова Великоросії з Малоросією”, в якій боронив право України на автономію. У тому ж струмені писав свої праці Григорій Полетика. Яскраве уявлення про психологію козацької верхівки давали щоденники та записки Миколи Ханенка, Якова Марковича та Пилипа Орлика.
Козацькі літописи стали основою до написання низки літературних художніх творів. Наприклад, “Літопис Самовидця” спричинився до написання роману-хроніки Пантелеймона Куліша “Чорна рада”.
Література.
У творах письменників ХУІІІ ст. червоною ниткою проходить ідея незалежності України, туга за втраченою вольністю! У 60-их роках ХУІІІ ст. з’являється “Історія Русів” невідомого автора, яка утверджувала ідею самостійності українського народу, стала могутнім поштовхом національно-духовного відродження.
У давнину вважали: якщо ти освідчена людина – повинен уміти вправно складати вірші з будь-якого приводу. Саме тому в братських школах та колегіумах піїтика (теорія і практика віршування) була чи не найважливішим предметом. Учителі піїтики та їхні учні й були найпершими складачами віршів. Вони писали вірші з приводу Різдва, Великодня та інших релігійних свят, на честь приїзду в школу якоїсь високопоставленої особи (похвальні вірші).
Стефан Яворський, ректор Київської академії, який у 1721 році зайняв найвищу в російській церкві посаду, славився своїми елегантними віршами, писаними українською, польською та латинською мовами. Перебуваючи в Росії він написав “Камінь віри” – красномовний виступ проти протестанства.
У віршованій літературі ХУІІІ ст. трапляються і твори соціальної тематики. Їх автори засуджують закріпачення селян, вказують на винуватців (польську шляхту й Катерину ІІ), висловлюють сподівання на те, що правда переможе, а гнобителі згинуть. поПулярними в той час були сатиричні твори “Вірш про попа Негребецького”, “Плач Лаврських монахів” тощо. Більшість сатиричних творів анонімні, бо їхні автори боялися переслідувань. На грунті сатири релігійних бурлескних віршів ХУІІІ ст. виникає сатирична віршована література, спрямована проти сваволі феодалів, користолюбства духовенства, хабарництва судових чиновників та інших неподобств.
Завантажити реферат