В Україні спостерігається чітка тенденція до зменшення попиту на робочу силу. В абсолютному вираженні потреба зменшилася із 131,6 до 34,8 тис. чол. Значно скоротився попит на робочу силу в будівництві(в 7,6 рази), на транспорті і зв’язку, в сфері освіти, у житлово-комунальному господарстві(більше ніж у 4 рази), у промисловості, у сільському господарстві(більше ніж у тричі). Внаслідок розбіжностей в інтенсивності спаду попиту на робочу силу зменшилася і частка галузей в його структурі: підвищувалась питома вага промисловості(з 38,7 до 44,9%) і сільського господарства (з 9,1 до 10,3%) і знижувалась питома вага будівництва (з 19,1 до 9,6%). На транспорті і в зв’язку ситуація дещо інша: після збільшення частки в загальній потребі в 1995р.(до 9,7%) мала місце стабілізація рівня кінця 1994р.(6,8%).[5]
Якщо розглянути потребу приватного і колективного секторів економіки, то характерним є те, що на тлі збільшення їх частки в заявленій потребі; абсолютна величина попиту також скорочується. Диференціація попиту на робочу силу за різними статево-віковими групами працівників висвітлює тенденцію до різкого зменшення попиту на жіночу робочу силу(із 31,1 тис. чол. у 1993р. до 7,7 тис. чол., або на 23,8% заявленої потреби). Скорочується попит і на молодь до 28 років(із 51,3 тис чол. у 1994р. до 11,8 тис чол. у 1997р.). Поряд зі спадом потреби у працівниках для заміщення робочих вільних місць і вакантних посад спостерігається тенденція до зменшення потреби в них для заміщення новостворених робочих місць(із 126,4 тис чол. у 1993р. до 85,9 тис чол. у 1997р., тобто на 32%). Це зумовлено різким скороченням введення нових робочих місць у державному секторі і в таких галузях як промисловість, сільське господарство, будівництво.[6]
Позитивною ознакою на ринку праці є поява тенденції до збільшення попиту на працівників для комплектування нових робочих місць у приватному секторі(в 2,3 рази), більша частина якого припадає на такі галузі як торгівля і громадське харчування(52,7%). Саме цій частині попиту на робочу силу має бути приділено значну увагу служб зайнятості для вирішення питань працевлаштування. Проте нині за направленням служб зайнятості лише незначна частина (9%) влаштовується на нові місця.[7]
Різке скорочення попиту на робочу силу негативно вплинуло на співвідношення між незайнятими громадянами на ринку праці і вакантними робочими місцями. Навантаження на одне робоче місце почало стрімко зростати. Якщо в 1992р. на одне вільне робоче місце в середньому в Україні претендувала одна особа то на кінець 1997р. - близько 20 незайнятих осіб. А на окремих територіях Украйни спостерігається підвищене напруження з працевлаштуванням. Це стосується західного регіону, де навантаження на одне вільне робоче місце досягло 191 чол., таких областей як Волинська - 112 чол., Закарпатська - 66 чол.(рис.1).[8]
За станом на 01.01.98 загалом в Україні рівень безробіття досягав 2,32% працездатного населення у працездатному віці. На 01.04.98 він зріс до 2,8%.[9]
Характерною особливістю безробіття в Україні є те, що воно спричинене руйнівними процесами в економіці, а тому зумовлює деструкцію найбільш перспективних, кваліфікованих трудових ресурсів, зайнятих, зокрема, в наукомістких видах виробництва. Саме останні зазнали найсильнішої руйнації. Інша особливість безробіття - наявність серед працюючого населення багатоваріантного прихованого безробіття. Воно існує у вигляді неоплачуваних або частково оплачуваних відпусток, неповного робочого тижня, скороченого робочого дня та ін., а також заняття працівників дрібною торгівлею, випадковим бізнесом при формальному статусі працюючого на державному підприємстві. І на решті, в Україні існує в традиційному для зрівняльно-розподільчої системи вигляді “оплачуваного байдикування”, що нерідко є наслідком включення до штабного розпису надлишку вакантних осіб, які фактично не працюють.
табл.№1*
Зареєстроване безробіття по регіонах
Незважаючи на стрімке зростання безробіття, державне регулювання зводиться до пасивної політики, тобто виплати допомоги у разі безробіття, розмір якої у березні 1998р. був 40,6грн., що становить 23% середньомісячної заробітної плати робітників і службовців у галузях економіки. Темпи зростання безробіття і чисельність осіб, які одержують допомогу, у всіх регіонах істотно випереджають темпи збільшення працевлаштованих.*
Ситуація, що складається на ринку праці, потребує відмови від застосування пасивного варіанту політики зайнятості, яка нині домінує і вимагає орієнтації її на активні заходи, які створюватимуть можливості для працевлаштування незайнятого населення. З погляду макроекономічного регулювання напрямків політики зайнятості її доцільно спрямувати на стимулювання попиту на робочу силу.
Найближчим часом попит на робочу силу, головним чином, визначатиметься:
розмірами державних, приватних та іноземних інвестицій, які будуть спрямовані на розвиток виробництва;
позицією держави щодо надання всебічної допомоги вітчизняному виробництву;
політикою стимулювання розвитку підприємництва, малого і середнього бізнесу;
активністю державних і місцевих органів влади щодо сприяння розвитку само зайнятості
у галузі інвестиційної політики пріоритетним напрямом має бути розширення сфери докладання праці в регіонах, де не задовольняється попит населення на робочі місця(особливо у невеликих містах і сільських населених пунктах). Регулювати зростання попиту на робочу силу можна прямим інвестуванням у створення робочих місць для тих регіонів і галузей, де бажано перерозподілити робочі ресурси.
Вирішенню проблеми працевлаштування має сприяти і створення спеціальних економічних зон, певного режиму інвестиційної діяльності з метою залучення інвестицій у приоритетні галузі виробництва для створення нових робочих місць та працевлаштування вивільнюваних працівників.
Проблеми розвитку ринку праці, зайнятості і безробіття мають бути пріоритетними для влади, особливо за реалізації зовнішньоекономічної діяльності. Під час розгляду і підписання міжнародних договорів, у яких розглядаються питання інвестиційної політики, попередньо варто провести експертне обґрунтування впливу наслідків їх реалізації на внутрішньому ринку праці. Інвестиційна і податкова політика, встановлення митних тарифів, найперше, мають захищати вітчизняного виробника.
Важливим інструментом зростання попиту на робочу силу є гнучка податкова політика із застосуванням системи податкових і кредитних пільг для підприємств та організацій для створення умов економічної зацікавленості в прийманні менш конкурентноспроможних працівників на ринку праці.
У числі основних заходів передбачається використання таких економічних важелів, як заохочення інвестиційної діяльності; диференціація ставок оподаткування за видами діяльності; пільгове кредитування, економічна підтримка дрібного підприємництва, зайнятості у кооперативах і орендних господарствах, звільнення від платежів у бюджет; зниження бюджетних виплат і внесків на соціальне страхування за тимчасових і частково зайнятих працівників, а також відшкодування підприємству витрат, пов’язаних з організацією нестандартних форм зайнятості.
Завантажити реферат