Спільне підприємництво

Спільне підприємство передбачає глибоку, в технологічному і в організаційному плані, міжнародну співпрацю комерційних структур. Така взаємодія поширюється на всі фази виробничого циклу “наука – техніка – виробництво – збут” та охоплює широкий набір інструментів маркетингу: від розроблення самої концепції господарсько-виробничої діяльності, окремих номенклатурних позицій товарів, що випускаються, до практичної реалізації продукції, продажу товарів (послуг) та післяпродажного обслуговування [8, с. 363].

Спільне підприємство є найдоречнішим прикладом розгляду форм спільного підприємництва, на нашу думку, оскільки саме ця форма є універсальною, тобто в процесі діяльності спільного підприємства можливе використання одночасно кількох форм спільного підприємництва, що надає переваги саме цьому виду міжнародної кооперації та привертає найбільший об’єм міжнародних інвестицій.

2. Світовий досвід розвитку спільньго підприємництва.

Взагалі процес розвитку спільного підприємництва включає в себе перш за все розвиток і підтримання на належному рівні інвестиційно привабливої ситуації в країні, оскільки спільне підприємництво являється одним із засобів залучення іноземного капіталу, найбільш поширеною формою спільного підприємництва являється спільне підприємство, світовий досвід свідчить, що в процесі роздержавлення і залучення іноземного капіталу саме спільне підприємство являється найбільш бажаною формою залучення іноземного капіталу, як для інвестора так і для країни, яка зацікавлена у роздержавленні.

. Так, Англія під час роздержавлення, мала достатньо інвесторів, спроможних викупити у держави підприємства, які саме на засадах створення спільного підприємства виявляли бажання брати участь у приватизації, що пояснюється високим ступенем ризику та відповідальності при володінні майном приватизованих компаній, особливо в інфраструктурі країни (телекомунікації, цивільна авіація, портове господарство, електро-, водо-, газопостачання, автобусне сполучення, нафто- і газозабезпечення тощо).

Для Франції перші кроки у здійсненні приватизації були спрямовані на залучення приватних інвесторів шляхом продажу їм дочірніх підприємств, а також створення спільних підприємств У 1988 році через фондовий ринок реалізовувалися три види цінних паперів: інвестиційні сертифікати (акції без права голосу); акції участі; облігації, які можна обміняти на акції. Це була негласна приватизація, яка забезпечила залучення капіталів приватних інвесторів у державні підприємства. Близько 60 % капіталу державних підприємств було сконцентровано у руках приватних інвесторів, з яких 30% у формі створення спільного підприємства.

Процеси приватизації в Канаді дуже швидко почали розгортатися після реалізації угоди про вільну торгівлю зі США, а згодом із Мексикою та програми ліквідації бюджетних дефіцитів. Уряд продав приватним інвесторам практично всі належні йому великі підприємства в обробній і нафтопереробній промисловості, у сфері повітряного, залізничного транспорту і зв'язку. В Канаді розвивалися різні форми партнерства держави з приватним сектором, були прийняті необхідні законодавчі акти, які сприяли залученню іноземних інвестицій.

В Італії у 90-ті роки ідея приватизації була покладена в основу економічної політики через занепад державного сектора економіки, який почався у 70-х роках. На додаток до цього підприємства, що контролювалися державою, стали об'єктом боротьби між різними політичними партіями, тому тут ситуація із залученням іноземних інвестицій була більш напруженою, ніж в інших європейських країнах.

Потрібно зауважити, що за останні 10-15 років засоби створення інвестиційних умов мають тенденцію змінюватися, від залучення інвестицій за допомогою надання певних пільгових умов конкретним підприємствам чи організаційним формам підприємств до створення цілих територій, на яких діють пільгові умови, таких як вільні економічні зони та технополіси, а також помітну роль у становленні та розвитку спільного підприємництва починають відігравати офшорні підприємства, які переважно створюються за участю різнонаціонального капіталу.

Вільна економічна зона (ВЕЗ) — форма організації гос­подарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила еко­номічної діяльності. [7, с. 249].

На території ВЕЗ діють пільгові податки, митні, валют­но-фінансові та інші відповідні умови діяльності як націо­нальних, так і зарубіжних суб'єктів підприємництва. Ме­тою створення ВЕЗ є залучення іноземних інвестицій, по­ява нових робочих місць, освоєння та впровадження у ви­робництво прогресивних технологій, збільшення вироб­ництва товарів на експорт і для потреб внутрішнього рин­ку, розвиток ринкової інфраструктури, обмін передовим управлінським досвідом та ін. У міжнародній практиці на­раховується понад 20 різновидів ВЕЗ: митні, безмитні, ек­спортні, виробничі, зовнішньоекономічні тощо. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу - транзитні, митні, екс­портні, банківські, туристичні та ін.

Так, у вільних торговельних зонах створюється пільго­вий експортно-імпортний режим для перевезення, оброб­ки і зберігання вантажів тощо. Складовими елементами таких зон є вільні порти, безмитні склади, транзитні зони тощо.

У 84 країнах світу нині нараховується понад 1000 ВЕЗ різних типів, на які припадає майже 20% загального світо­вого торгового обороту. Тільки.у США існує до 240 зон вільної торгівлі. Особливістю ВЕЗ у США є підвищення підприємцями ціни на товар за відсутності мит та інших оподаткувань. ВЕЗ створюються на різній за розміром те­риторії. В Китаї, наприклад, вони займають площу від 300 до 35 тис.км2, охоплюють цілі міста приморського поясу. В Бразилії ВЕЗ займає територію 3,6 млн км2.

ВЕЗ прискорюють розвиток окремих регіонів і еко­номіки країни загалом, підвищують ефективну зайнятість населення, рівня життя, сприяють встановленню тісних економічних зв'язків між країнами тощо. Для інвесторів вигода від ВЕЗ полягає у зменшенні витрат на робочу силу, сировину, енергоносії та їн. Найбільш розвинутим типом ВЕЗ є технополіси.

Тєхнополіс — найвища форма інтеграції продуктивних сил (зокрема, людини, науки, техніки, інформації)- спільного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і дер­жави в процесі виробництва з метою прискореного роз­витку відсталих регіонів, поглиблення НТР і створення до­сконалішого суспільства. [7, с. 250].

Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, спільні підприємства, консультаційні фірми з проблем управління, обчислювальні центри, державні ор­гани. Ці елементи розташовують у промислових зонах, на­укових містечках і житлових квартирах. У вузькому зна­ченні технополіси є центрами новітньої технології. Найвідомішим технополісом є «Силіконова долина» в Каліфорнії, на території якої розташовані підприємства 17 найбільших фірм електронної промисловості США. Він виник без прямого державного планування і виробництва